Розділ 75. Пауза між страхом і любов’ю

Минуло два тижні.

Два тижні, за які світ навчився жити без її участі, два тижні протягом яких Настя так і не навчилася жити з тим, що сталося.

Час ніби зламався. Дні змішувалися з ночами, а думки з болем, який то відступав, то повертався різким спазмом, нагадуючи: нічого ще не закінчилось.

Вона стояла біля вікна лікарняної палати й дивилася вниз, на вузьку дорогу між корпусами. Там постійно хтось проходив лікарі з кавою в руках, родичі з пакетами, пацієнти з повільною, обережною ходою у кожного своя історія, свій біль, але ніхто з них не знав її імені, її історію і від цього було водночас легше й болючіше. Світ не зупинився він просто пішов далі без неї.

Тіло вже не кричало від болю, як у перші дні, тепер воно боліло тихо, підступно нагадуючи про себе раптовими спазмами, тягучою втомою, порожнечею там, де ще недавно вона боялася торкнутися до живота, але справжній біль був усередині. Він не мав конкретного місця, він просто був.

Настя знову й знову ловила себе на тому, що думає про Артема.

«Де він зараз?»

«Як він там?»

«Чи спить узагалі?»

«Чи стримався? Чи не зробив чогось такого, після чого вже не буде дороги назад?»

Вона не дзвонила і не писала Артему. Їй здавалося, що якщо вона напише першою це буде зрада самій собі, а якщо він не пише значить, або поважає її тишу… або боїться почути відповідь. Ця тиша між ними була важчою за будь-які слова. Ця невизначеність з’їдала повільніше, ніж страх, але глибше за нього.

Потім думки знову поверталися до Андрія.

Він зник так і не повернувся до лікарні. Не переведений в іншу лікарню, не виписаний, а просто зник. Лікарі говорили сухо, без емоцій, ніби мова йшла про втрачений документ, а не людину.

А Ігор…

Спочатку казали, що він іде на поправку, стан його стабільний, потім його перевели з реанімації в палату, Марина тоді навіть дозволила собі видихнути.

— Значить все позаду. Ми в його смерті винними на будемо.

А за кілька днів смерть раптова, незрозуміла.

«Таке буває», — сказали лікарі.

Але Настя відчувала занадто багато в цій історії того, що “буває”.

Вона не бачила тіла. Марина не бачила, її не впустили.  Ніхто з їх не бачив.

І десь глибоко всередині жила тривожна думка:

«А якщо це не кінець?»

«А чи винен Артем?»

«Або це просто вистава?»

«А раптом Ігор жив?»

Її серце не довіряло цій тиші.

— Настю, — обережно сказала медсестра, заходячи в палату.

Настя здригнулася, ніби її спіймали на чомусь забороненому.

— Вас сьогодні виписують, — сказала жінка й простягнула папери.

Слово «виписують» зависло в повітрі. Вона чекала його, мала б радуватися, але коли воно пролунало стало страшно. Лікарня була тимчасовим укриттям, де за неї вирішували, де не потрібно було відповідати на запитання. Там не треба було приймати рішень, а за дверима життя і вибір.

З Артемом вона так і не заговорила жодного разу.  Іноді їй здавалося, що вона відчуває його погляд навіть тут, а іноді, що він вже далеко, занадто далеко, щоб повернутися.

Біля виходу її чекала Марина з квітами, з усмішкою, яка намагалася бути світлою, але втома в очах видавала все.

— Ну нарешті, я так чекала цього дня, — сказала вона й обійняла Настю обережно, ніби тримала щось крихке. — Я так боялася, що тебе ще затримають.

Настя притислася до неї сильніше, ніж хотіла вона вдихнула знайомий запах подруги і вперше за довгий час відчула, як напруга трохи відпускає, але їй раптом стало ясно: за ці два тижні Марина теж зламалася. Просто мовчки.

Вони сіли в таксі.

Місто за вікном здавалося іншим. Чужим наче вона дивилась на нього крізь скло акваріума.

— Додому? — запитала Настя.

— Так, — відповіла Марина.

Коли двері квартири зачинилися за ними, Настю накрив знайомий запах картоплі з куркою в сметані. Вона завмерла.

— Ти… — голос зрадницьки здригнувся. — Ти ж завжди так робиш.

Марина усміхнулася.

— Це ж твоя улюблена страва. Я завжди готую її, коли тобі погано. Навіть якщо ти кажеш, що все нормально і не хочеш їсти.

— Ти думаєш, їжа може вирішити всі проблеми, — тихо сказала Настя.

— Не всі, але хоча б одну голодну й розбиту тебе.

Вони їли мовчки у цій тиші було більше підтримки, ніж у довгих розмовах, потім Марина зітхнула.

— Я не хочу починати цю розмову… але вона нас знайде, навіть, якщо ми мовчатимемо.

Настя повільно кивнула.

— Що ти вирішила з Артемом?

— Я… я не знаю, — відповіла Настя чесно. — Я його люблю, але з ним рядом страшно. Не через те, чим він займається… а через те, як легко він переступає межі.

Вона підняла очі.

— А ти, що рішила? З Льошею?

Марина довго мовчала.

— Ми поговорили з ним після того, як ти все розповіла. Він нічого не заперечував. Сказав, що це було їхнє життя вони так жили до нас, але зараз готові відмовитися раді нас і почати з нами нове життя.

— І що ти сказала?

— Я сказала, що не потрібно відмовлятися від себе, від свого минулого раді нас ви повинні відмовитися по тій причині, що самі цього хочете, а не заради нас. І я не можу вимагати від людини зламати себе. Я теж взяла паузу, як і ти подумати, але ще нічого не рішила. Це важко.

— Він погодився?

— Так. Сказав, що буде чекати і коли буду готова то написати чи набрати його.

Настя глибоко вдихнула.

— Марин… ти зможеш бути з чоловіком, який може вбити?

Марина відповіла не одразу.

— Ні, —  нарешті тихо сказала вона. — А ти?

Настя заплющила очі.

— І я не зможу, але й без нього… ніби частину мене вирвали.

Марина підвелася.

— Йди відпочивай. Я тут приберу.

Настя повільно пішла до свої кімнати і саме в цей момент пролунав дзвінок у двері. Вона зупинилася.

— Я відкрию, — сказала Марина.

За хвилину вона повернулась із величезним букетом.

— Настю… — протягнула вона. — Тільки не кажи…

101 ромашка.

Настя підійшла ближче серце стиснулося так, що стало важко дихати. Вона взяла записку.