Розділ 74. Тиша, що болить

Лікарня вночі має особливий звук, не тишу, а приглушений біль, що зависає в повітрі між кроками медсестер, між сигналами апаратів, між вдихами людей, які ще не знають, прокинуться вони завтра чи ні. Цей біль не кричить він чекає.

Настя не спала.

Вона лежала з відкритими очима, дивлячись у стелю, де тіні від ламп складались у дивні фігури. Її тіло боліло фізично, глибоко, так, ніби біль осів у кістках і вже не збирався йти. Кожен рух віддавався пульсацією в животі, кожен вдих був трохи коротшим, ніж хотілося, але фізичний біль був нічим у порівнянні з тим, що коїлося всередині. Там, де ще зовсім недавно було кохання без сумнівів, віра без «а раптом», тепло без страху тепер утворився вузол тугий, болісний, зі страху, недовіри й почуттів, які не хотіли зникати, навіть коли їм наказували.

Вона ловила себе на тому, що згадує дрібниці. Не великі вчинки, саме маленькі дрібниці, які завжди ранять сильніше, як Артем сміявся, коли вона вперше назвала його «Кавовим принцом», як удавав, що ображений, а потім тихо усміхався, дивлячись на неї з-під брів, як мовчки клав руку їй на спину, коли вона нервувала без слів, без питань, просто даючи відчуття я тут, як підтримував після похорон мами, як тримав за руку і як дивився на неї так, ніби в світі більше нікого не існувало. 
І як тепер ці самі очі можуть наказувати.

 Можуть вирішувати. 

Можуть забирати людей із лікарень, не питаючи, чи це правильно. 

Вбивати і займатися брудними справами.

— Одна й та сама людина… — подумала вона. — Як таке можливо?

Її серце підказувало вперто, майже з відчаєм:

«Він не винен у смерті Ані. Дитина була не від Артема.»

Розум, холодний і жорсткий, шепотів інше:

«Але він небезпечний.»

І в цю мить Настя раптом зрозуміла найстрашніше. Її страх був не через те, чим він займається, не через клуби, не через гроші, не через темні справи, а через те, як легко він переступає межі, якщо вважає це правильним.

Як швидко вирішує за інших.

Як не сумнівається.

«Я не боюся темряви… Я боюся, що поруч із ним навчусь жити в ній. Стану такою же жорстокою, як він.»

Вона повільно потягнулась до телефону. Руки трохи тремтіли не від слабкості, від напруги. Відкрила діалог з Артемом.

Прочитала його слова знову і ще раз, і ще…

«Я тебе кохаю і прийму будь-яку твою відповідь…»

Настя заплющила очі.

— А якщо я не прийму того, ким ти є?

— А якщо я прийму… але загублю себе?

Її серце стиснулося бо любов нікуди не поділась. Вона була тут жива, болісна, але тепер поруч із нею стояв страх і вона не знала, кого з них більше любові чи страху.

Відповіді не було. Лише тиша, яка боліла.

⸻

Артем

В іншому кінці міста Артем сидів у темній кімнаті без світла. Він не вмикав лампу навмисно, темрява здавалася чеснішою. Телефон лежав у його руці, але він давно вже не дивився на екран. Повідомлення Насті він знав напам’ять. Кожне слово, кожну паузу між рядками.

Вперше за багато років він не контролював ситуацію.

Не ворогів.

Не бізнес.

Не страх.

Він не міг контролювати її вибір.

Настя боялась його. Він це відчув одразу в лікарні.

Вона не кричала.

Не звинувачувала.

Не била словами.

Вона просто… відсторонилась.

І це боліло сильніше за кулю в плечі. Сильніше за будь-яку зраду.

— Я все зробив, щоб тебе врятувати… — тихо сказав він у порожнечу. — А тепер виходить, що я ж і причина твого страху.

Перед очима встав образ Ігоря.

Перекошене від ненависті обличчя. Хрипкий голос:

«Ти всіх зламаєш, як і її. Я заберу її в тебе. Ви не будете разом».

Артем стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.

— Ні.

Він уперше за довгий час подумав не про помсту, а про відмову від неї.  Про те, що деякі речі справді треба відпустити, якщо хочеш зберегти найдорожче. Навіть якщо це означає відійти самому, зрадити собі, але зберегти найдорожче.

Телефон задзвонив різко, мов постріл.

Артем одразу взяв слухавку.

— Говори.

— Він прийшов до тями, — сказали на тому кінці. — Ігор. Стан важкий, але свідомість ясна. Він… питає про неї і тебе.

Артем повільно заплющив очі.

— Я знав, що він не зупиниться,— відповів він тихо. — Я знав, що так просто це не закінчиться.

⸻

У лікарні медсестра зупинилась біля палати реанімації й тихо сказала колезі:

— Той чоловік… з кульовим…

— Так, що з ним? — запитала інша медсестра.

— Очі відкрив.

— Справді?

— Так. І перше, що спитав: «Вона жива?»

Настя цього не чула, але в ту саму секунду її серце раптом стиснулося, ніби хтось торкнувся старої рани обережно, але боляче.

Вона різко сіла на ліжку, важко дихаючи, шов потягнув, але вона цього майже не відчула.

— Щось не так… — прошепотіла вона.

Вона не знала чому. Не знала звідки буде небезпека, але відчувала: що небезпека близько і ця історія ще не закінчилась.

Цієї ночі між ними було надто багато мовчання. Не того, що заспокоює, а того, що попереджає. Бо інколи пауза це не перепочинок, а останній шанс не зламатися. Це була лише тиша перед новим вибором. Перед правдою, яку не можна буде ігнорувати. Перед страхом, який доведеться або прийняти, або втратити кохання.

І зовсім скоро кожному з них доведеться подивитися правді в очі: чи витримає кохання страх, і чи можна лишити того від кого серце тремтить?

І доведеться відповісти на питання, від якого не втечеш:

Чи можна кохати людину, якої боїшся?

Чи краще втекти і змінити життя? Почати з нового аркушу.