Розділ 73. Між любов’ю і страхом

Кілька годин після розмови з Артемом перестали мати форму часу вони не тягнулися вони давили. Настя лежала в лікарняному ліжку, втупившись у білу стелю, і відчувала, як тиша в палаті стає надто гучною. Кожен звук кроки в коридорі, дзенькіт металевого візка, приглушені голоси різали нерви, наче хтось торкався відкритої рани. Їй боліло тіло, але ще більше всередині. Порожнеча була не спокійною вона була рваною, гострою, з краями, що різали зсередини кожного разу, коли вона намагалася вдихнути глибше. Настя приклала долоню до грудей серце билося нерівно, ніби не могло вирішити, чи хоче жити далі так, як було.

«Як так сталося, що кохання почало лякати?»

Ще кілька днів тому вона думала лише про те, як вижити, як дочекатися, як знову побачити його. Вона кликала Артема подумки в підвалі, вірила, що він прийде, що врятує і він прийшов. Він тримав її, цілував, благав триматися він був поруч у найстрашнішу мить її життя.

Вона любила його це було беззаперечно. Любов жила в кожному спогаді: у тому, як він називав її Лате лялечкою, як дивився, коли думав, що вона не бачить, як тримав за руку в швидкій, боячись відпустити навіть на секунду, але тепер поруч із любов’ю стояв страх.

Страх не перед кулею, не перед підвалом, не перед болем страх перед ним, тепер… тепер він був джерелом її страху.

Настя закрила очі, але спогади не зникли навпаки, стали чіткішими. Його голос сьогодні уранці, спокійний, майже холодний, коли він говорив про викрадення Андрія. Він не  виправдовувався, не просив дозволу, а просто сказав: « Я мусив».

«А якщо одного дня він так само вирішить щось за мене?»

«А якщо поруч із ним я завжди житиму під захистом, який насправді є кліткою?»

«А якщо він справді такий, як Ігор казав?»

Її пальці стиснули простирадло в горлі з’явився клубок. Вона відчувала себе слабкою й винною за те, що боїться людини, яку любить.

Любов була вона нікуди не зникла, вона жила в дрібницях у тому, як він дивився на неї, у його доторках, у словах, що колись здавалися безпечними, але тепер любов змішалася з болем, і ця суміш отруювала.

«А може, Ігор мав рацію? Може, я просто не хотіла бачити правду?»

Настя різко вдихнула і відчула, як сльози підступають до очей. Вона не хотіла плакати, не хотіла бути ще слабшою, але тіло зраджувало, як і серце.

Вона потягнулася до телефону. Подивилася на екран, де ще залишалися його повідомлення. Пальці зависли над іменем «Артем». Вона могла написати, сказати, що їй страшно, що вона не розуміє, ким він є, що їй боляче, але вона не написала.

Їй потрібен був хтось, хто не тисне, хтось, хто не змушує обирати, хтось, хто просто буде поруч.

Настя набрала номер Марини.

— Марин… — її голос тремтів. — Ти можеш приїхати?

— Я думала після обіду… — почала Марина, але одразу змінила тон. — Щось сталося? Якщо тобі потрібно, щоб я зараз приїхала, то зараз же виїжджаю.

— Мені дуже потрібно тебе побачити.

Коротка пауза.

— Я зараз виїжджаю. Буду хвилин за тридцять.

Ці тридцять хвилин тягнулися вічністю. Настя кілька разів міняла позу, але кожен рух віддавався болем у животі. Вона дивилася у вікно, де ранок повільно вступав у свої права, і думала, що світ виглядає надто нормальним для того хаосу, який панував у ній всередині.

Коли Марина зайшла в палату, Настя не витримала сльози покотилися самі.

— Гей, гей… — Марина одразу підійшла, обійняла її обережно, ніби боялася зламати. — Що з тобою? Ти мене лякаєш.

І Настя почала все розповідати.

Слова сипалися безладно, зупинялися, ламалися. Вона розповідала про все: про страх, про Андрія, про те, що Артем зізнався, ким він є, чим він займається, про наркотики, бої, про викрадення з лікарні, про свою розгубленість. Вона говорила й плакала, плакала й говорила, ніби якщо замовкне задихнеться.

Марина слухала мовчки її обличчя ставало все серйознішим.

— Ти хочеш сказати… — нарешті тихо і обережно почала вона, — що Льоша теж у цьому замішаний?

Настя кивнула.

— Думаю, так. Артем сказав, що вони ведуть бізнес разом і, що зараз цехом керує Льоша. Я не знаю деталей… але він не один у цьому світі.

Марина опустила погляд, стиснула губи.

— Я навіть не знаю, що сказати і як це все вкладати в голові…

— А я не знаю, як з цим жити, що мені робити,— тихо сказала Настя. — Я його люблю по-справжньому і якби він просто не розповів про Аню я б пробачила, але мені страшно… Мені страшно бути з людиною, яка каже, що може вбити і каже це спокійно. У мене таке відчуття, ніби я стою на краю. З одного боку любов, а з іншого прірва.

Вона подивилася на Марину.

— А тобі з Льошею тепер буде не страшно?

Марина задумалася. Довго мовчала.

— Я… не знаю... Можливо, буде страшно. Але… — вона зітхнула. — Ти ж сама сказала: Артем готовий усе закрити заради тебе це не роблять просто так. Значить, ти йому справді дорога.

Настя кивнула.

— Він каже, що закриє все заради мене, але я не хочу, щоб хтось змінював життя тільки через мене. Я боюся, що одного дня він пожалкує, а я залишуся винною, але якщо все так лишиться мені буде страшно.

— Ти йому дорожче за це все. 

— Можливо… Але мені здається, що зараз краще віддалитися. Поки я в лікарні дати собі час без тиску без рішень подумати і рішити. 

— Ти маєш право на паузу, — м’яко сказала Марина. — Ти маєш право подумати.

Настя повільно дістала телефон. Пальці тремтіли, коли вона набирала текст.

«Артем, поки я в лікарні, я буду думати. Нам зараз не потрібно спілкуватися. Я сама напишу, коли буду готова.»

Вона довго дивилася на екран перед тим, як натиснути «надіслати». Ніби цим повідомленням вона відрізала частину себе.

Відповідь прийшла швидко.

«Я тебе кохаю і прийму будь-яку твою відповідь, але прошу подумай добре. Ми ж не зможемо друг без друга, за цей короткий час ми стали дуже близькими і дорогими один одному.»

Настя закрила очі. Сльози текли тихо, без ридань.

Любов нікуди не поділася вона просто стала важкою, небезпечною і тепер Насті потрібно було зрозуміти, чи здатна вона жити з цим чи зламається.