Розділ 72. Правда, яка ранить глибше за кулю

До приїзду Артема Настя так і не заснула.

Лікарняна палата повільно світлішала ніч відступала, залишаючи по собі важкість у тілі й ще більшу важкість у душі. Годинник на стіні показував п’яту ранку, але для Насті час давно перестав мати значення.

Лікарня жила своїм нічним життям: тихі кроки медсестер у коридорі, писк апаратів, далекі голоси, приглушене світло ламп, а в її голові хаос. Думки плуталися, накладалися одна на одну, і жодна не давала спокою. Її тіло боліло. Фізично. Кожен подих нагадував про операцію, про кулю, про той момент, коли життя раптово розділилося на до і після, але ще сильніше боліла душа. Такий біль не знеболюється уколами.

«Він зі мною», знову і знову спливали в пам’яті слова з повідомлення Артема. Він не заперечував, не виправдовувався, а просто констатував факт.

Настя дивилася у вікно, де повільно сіріло небо. Скоро ранок шоста година. Новий день, але для неї продовження ночі, що не закінчилась.

«Невже він справді такий жорстокий?»

«Невже я зовсім його не знаю? А якщо Ігор говорив правду?»

«Невже той Артем, якого я любила, лише частина великої темної правди?»

Вона згадувала кожне слово Ігоря, кожну отруйну фразу Андрія, кожен погляд, у якому було стільки ненависті. Вони намагалися зламати її віру, але вона трималася за Артема, за його голос, за його обійми, за його обіцянки. Вона згадувала, їхню першу зустріч в кавʼярні, їхню зустріч в клубі, їхню першу ніч, потім як вони зустрілися після похорон мами, як він усміхався, як тримав її за руку, як називав своєю Лате лялечкою, як обіцяв, що все буде добре, а тепер правда сама повільно виповзала з темряви.

«Хто ти, Артеме? Кавовий принц? Чи людина, від якої потрібно тікати?  Власник клубів чи людина, що викрадає з лікарень?Захисник чи той, кого варто боятися?»

Думки Насті плуталися.

Двері палати тихо відчинилися. Настя не здригнулася, вона знала, що це він. Відчула це ще до того, як почула кроки. Серце стиснулося від радості й болю водночас.

Артем зайшов повільно. Зупинився біля дверей, ніби боявся підійти ближче. Його обличчя було виснаженим, очі темні, втомлені, з тим особливим поглядом людини, яка не спала всю ніч і приймала рішення, що ламають життя, напружена щелепа, руки стиснуті в кулаки.

Він хотів щось сказати, але Настя випередила його.

— Зачем це? — тихо, але твердо запитала вона, не дивлячись на нього.

Його плечі напружилися.

— Я мусив, — відповів він після довгої паузи. — Він знущався з тебе, тримав у підвалі, лякав, бив. Я не міг просто залишити це без відповіді.

Настя повільно повернула голову й подивилася на нього. У її погляді не було злості він був спокійним, але в цій спокійності ховалася буря розчарування і болі.

— І що буде далі? — прошепотіла вона. — Ти ж не такий, як вони… Чи я помилялася?

Він мовчав і це мовчання било сильніше за будь-яке зізнання.

Настя гірко усміхнулась.

— Як ти міг викрасти людину з лікарні? Якій потрібна була допомога, — її голос затремтів, але вона трималася. — Як ти міг вирішити все за мене?

— Я зробив це заради тебе, — різко сказав він, ніби захищаючись. — Я хотів, щоб він більше ніколи не наблизився до тебе.

— А ти запитав, чи потрібно це мені?! — її очі наповнилися сльозами. — Артеме, хто ти? Ким ти є насправді? Чим ти займаєшся?

Він зробив крок уперед, але зупинився.

— Настю… тобі не потрібно це знати.

— Ні потрібно! — вона зібрала всі сили. — Мені потрібно! Я не хочу бути з чоловіком, про якого нічого не знаю, хто він, чим живе, навіщо викрадає людей! Я не хочу прокидатися й боятися, що одного дня ти не повернешся, або що за тобою прийдуть чи за мною.

Він дивився на неї так, ніби кожне слово різало його зсередини.

— Говори, — прошепотіла вона. — Не мовчи.

Артем зробив крок до ліжка, але зупинився.

— Ти тільки після операції… Це зараз не важливо.

— Якщо б це було не важливо, я б не питала! — сльози покотилися по щоках. — Або ти говориш зараз, або йдеш назавжди. Я не зможу жити в темряві де нічого не знаю.

Тиша зависла між ними, густа й важка.

— Скажи… Ти справді такий жорсткий, як вони казали? — ледь чутно спитала Настя.

Артем повільно видихнув.

— Так, — сказав він глухо. — Я не святий, я займаюсь не тільки клубами.  Поруч зі мною може бути небезпечно, але я ніколи не дозволю, щоб ти страждала. Я жорстокий лише з тими, хто причинив біль близьким мені людям. Я можу вбити і мені за це нічого не буде і я нічого не відчую.

Він дивився їй просто в очі, не ховаючись.

— Хочеш знати ще?

Настя ковтнула повітря.

— Хто ти…

— Я людина, якої в моєму кругу всі бояться, — сказав він тихо. — Але заради тебе я готовий змінитись. Я закрию цей бізнес, лишу тільки клуби.

— Який… бізнес? Чим… ти ще… займаєшся?— її голос ледь тримався.

— Наркотики, бої, гонки. Я власник траси, де проходять нелегальні заїзди, інколи сам можу приймати участь. Я організовую підпільні бої. І у мене  є цех з виробництва наркотиків, але зараз ним керує більше Льоша.

Настя відчула, як світ навколо ніби тріснув. Це був не просто шок це було руйнування образу, за який вона трималася, щоб вижити. Вона дивилася на нього і не могла вимовити жодного слова. Перед нею стояв той самий Артем і водночас зовсім чужий чоловік страшний, небезпечний, і той, кого вона любила всім серцем.

— Я все закрию, — поспіхом додав він. — Якщо ти цього хочеш.

Вона заплющила очі. Сльози текли беззвучно вона любила його, але зараз їй було страшно. Її серце розривалося між любов’ю і страхом. Коли Настя знову відкрила очі, її голос був тихим і порожнім:

— Йди.

— Настю…

— Йди, — повторила вона, відвертаючись до вікна. — Мені зараз це занадто я не знаю, як жити з цією правдою.

Він стояв ще кілька секунд. Хотів щось сказати, підійти, обійняти і не відпускати більше ніколи, але зрозумів зараз це лише зробить гірше.

Двері тихо зачинилися, а Настя залишилася сама з правдою, любов’ю, яка болить сильніше за будь яку рану, і страхом перед тим, що буде далі.