Розділ 71. Коли довіра знову тріщить

Настя прокинулася вночі так різко, ніби хтось штовхнув її зсередини. Серце калатало, дихання збилося, а в грудях стояв дивний тиск не біль, не страх, а щось між ними. Палата тонула в темряві, тільки холодне світло з коридору ковзало по стінах, роблячи тіні довгими й тривожними.

Їй боліло тіло. Кожен рух віддавався тягнучим, глухим болем у животі, але сильніше боліла не рана, а в усередині було відчуття порожнечі, ніби з неї щось вирвали мовчки, не попередивши, не пояснивши. Вона поклала долоню на груди, потім повільно опустила на живіт, ніби інтуїтивно шукаючи те, чого вже не було.

«Мені щось не сказали…»

Ця думка прийшла чітко й боляче. Не здогадка, а відчуття. Настя завжди довіряла своєму внутрішньому голосу, і зараз він кричав.

«Тобі щось не договорили. Не сказали до кінця. Не наважилися.»

Перед очима з’являлися уривки спогадів: слова Ігоря різкі, жорсткі, сповнені злості, ніби він спеціально хотів зробити їй боляче. Андрій його погляд з його холодною усмішкою, від якої мороз ішов по шкірі. І Артем…  Стриманий, втомлений, але щирий. Його очі, коли він вперше зайшов в палату втомлені, злі, налякані. Він тримав її за руку так, ніби боявся втратити назавжди.

Серце наполегливо шепотіло:

«Вір йому він не винен.» Воно тягнулося до нього, як до єдиного, хто тримав її на цьому світі, коли все валилося, коли в неї нікого не залишилося. Їй хотілося бути з ним, але розум, втомлений і поранений, питав:

«Чи зможеш ти бути з ним після всього, що тепер знаєш?»

Настя заплющила очі. Чи зможе вона бути з Артемом, знаючи все це? Чи не стане кожен дотик нагадуванням про Аню, про сумніви, про його минуле? Вона боялася не зради вона боялася втратити віру.

Телефон лежав поруч Настя взяла його, ніби рятівний круг. Пальці тремтіли, але вона почала писати, не думаючи, дозволяючи думкам литися, що душило зсередини.

«Артеме, у мене зараз таке відчуття, ніби ви мені щось не договорили. Я не можу перестати думати про цю історію з Анею. Я хочу тобі вірити. Моє серце каже, що ти не винен, але…»

Вона завмерла це «але» було надто важким. Воно означало сумнів, страх, недовіру усе те, чого вона не хотіла між ними. Настя довго дивилася на екран, а потім стерла повідомлення.

— Не зараз… Не так. Я не готова.— прошепотіла вона в порожнечу.

Їй стало важко лежати, повітря ніби бракувало. Думки давили, як каміння. Настя вирішила встати хоча б пройтися, перевірити, чи справді вона ще контролює своє тіло, своє життя. Вона повільно опустила ноги з ліжка, сперлася на тумбочку й зробила кілька кроків.

Біль був миттєвим, різким, пекучий, такий сильний, що наче її розрізали зсередини. Перед очима потемніло.

— Господи… — видихнула вона.

Настя ледве дісталася назад до ліжка й відчула щось тепле. Поглянувши вниз, вона побачила кров, що проступала крізь пов’язку. Серце впало. Паніка накрила хвилею.

Вона натиснула кнопку виклику. Медсестра з’явилася швидко, вправно, без паніки, без зайвих слів. Обережно перев’язала шов, щось тихо бурмочучи собі під ніс, але Насті було байдуже до її спокою і слів. Вона дивилася на руки жінки, які перев’язували шов, і думала, як тонко життя тримається на нитці.

— Скажіть… — тихо почала Настя. — Зі мною могли поступити два хлопці. Ви не підкажете, в якому вони зараз стані?

Медсестра трохи помовчала, ніби зважуючи, що можна сказати.

— Один у комі в нього дуже тяжкий стан.

Вона зітхнула.

— А інший… зник сьогодні ввечері.

— Як це зник? — серце Насті стиснулося.

— Я не знаю подробиць, — чесно відповіла жінка. — Вранці ще був, а в ввечері мали вести на процедури зайшли його нема і до цього часу не повернувся.

Настя мовчала, але всередині все складалося в жахливу картину.

— І, будь ласка, — додала медсестра суворіше. —  Більше так різко не вставайте, після такої тяжкої операції вам не можна. Якщо потрібно встати кличте нас.

Коли вона пішла, тиша стала ще важчою. Настя дивилася в темряву й уже знала відповідь, якої боялася. Артем. Їй не потрібно було багато часу, щоб зрозуміти Артем замішаний.

Серце стиснулося від страху.

Вона взяла телефон і написала коротко, без емоцій так, як пишуть, коли бояться почути правду.

«Де Андрій?»

Час тягнувся повільно. Кожна хвилина різала нерви. Нарешті відповідь:

«Він зі мною, а що?»

Настя відчула, як у грудях щось обірвалося.

«Навіщо ти його увіз з лікарні? Ти що його викрав?»

Відповідь прийшла швидко.

«Я його не викрадав. Він просто  повинен відповісти за свої вчинки. Я не можу це просто так лишити. Він образив тебе, знущався. Ти думаєш я закрию на це очі?»

Її руки затремтіли.

«Артеме, не потрібно…»

Вона відклала телефон і заплющила очі. Серце билося гучно, важко. Перед очима постали слова Ігоря: «він жорсткий.» Тоді вона не повірила, а тепер… тепер вона не знала, у що вірити.

«Невже Артем і справді такий жорсткий, як говорив Ігор?Невже я зовсім його не знаю? Невже він може причинити людині біль?»

Настя знову взяла телефон. Цього разу без вагань.

«Приїдь. Нам потрібно поговорити.»

Вона поклала телефон собі на груди й дивилася в стелю. Біль, страх, надія усе змішалося. Вона знала: ця розмова змінить усе, або вони знайдуть шлях одне до одного… або втратять його назавжди.