Розділ 70. Те, що не можна сховати

Коридор лікарні повільно порожнів. Вечер обережно заходила всередину через великі вікна, крізь неонове світло ліхтарів і глуху тишу, в якій кожен крок лунав надто голосно.

Артем стояв біля автомата з кавою, але так і не натиснув жодної кнопки. Йому не потрібна була кава йому потрібна була впевненість, якої він не мав.

Марина підійшла тихо, сіла поруч на холодну лаву.

— Ти боїшся, — сказала вона не запитуючи.

Артем гірко всміхнувся.

— Я боюся найбільше в житті, — зізнався він. — Я дивився на неї сьогодні… і зрозумів, що можу її втратити не через кулю, не через Ігоря… а через правду, яку їй не розповів.

Він провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти втому.

— А якщо вона не пробачить? — тихо додав він. — Якщо для неї я такий самий, як він… брехун, маніпулятор…

Марина повернулася до нього.

— Артеме, — сказала вона спокійно, але твердо. — Насті потрібен час. Не виправдання, не пояснення, а час. Вона пережила пекло, її світ зламався. Не вимагай від неї рішення зараз.

Він кивнув, але напруга нікуди не зникла.

— Я просто… — він запнувся. — Я не хочу, щоб між нами це залишилось тінню. Я не хочу залишати її. Я не витримаю ще однієї втрати.

Марина хотіла щось відповісти, але в цей момент до них підійшов Льоша. Його обличчя було зібраним, без звичних жартів.

— Треба вирішувати, — сказав він. — Що робимо з Андрієм і Ігорем?

Артем одразу змінився у погляді з’явився холод.

— Зараз приїдуть наші люди. Андрія заберуть, а Ігор… — він зробив паузу. — Він у комі. Може, й не виживе.

Марина напружилась.

— Які люди? Що ви задумали? — спитала вона насторожено.

Льоша підійшов ближче й обійняв її за плечі.

— Не бери в голову, — тихо сказав він. — Це вже не твій біль.

Вони вийшли надвір. Вечір був прохолодним, свіже повітря різало легені. Марина викликала таксі.

— Я поїду додому, — сказала вона. — Прийму душ… привезу зміни речі Насті… хай старі речі більше не нагадують їй про те, що вона пережила.

Артем кивнув.

— Дякую тобі.

Хлопці дочекалися поки приїде таксі. Вони посадили Марину. На останок Льоша обняв її і прошепотів на вухо:

— Не бійся, все буде добре. Я тепер буду поруч.

Він посадив Марину. Хлопці пішли до парковки там вже чекав Влад біля темної машини, коли Артем і Льоша підійшли, він потис їм руки.

— Як ти? — спитав Артем.

— Нормально, — коротко відповів Влад. — Голова вже не болить. Хлопці вже їдуть, — додав він. — Заберемо Андрія в ангар.

— Як ти його з лікарні витягнеш? — насторожено спитав Артем.

Влад усміхнувся куточком губ.

— Я вже все вирішив.

Льоша кивнув.

— Добре.

За кілька хвилин під’їхав чорний бус. Троє мовчазних чоловіків вийшли, але Влад одразу зупинив їх жестом.

— Ви сидите в машині. Ми самі справимося менше людей менше уваги.

Палата Андрія була напівтемною. Він лежав, напружено вдивляючись у двері, коли вони зайшли, він різко сів, заїкаючись:

— В-ви що… що ви тут робите? Що вам потрібно?

Артем дивився на нього холодно, без жодної емоції.

— Настав час розплати. Ти йдеш з нами.

— Я… я нікуди не піду! — закричав Андрій, намагаючись підвестись.

Влад зробив крок уперед.

— Ходімо спокійно, або ми приймемо міри.

— Я сказав ні!

Влад мовчки вийшов і за хвилину повернувся з медсестрою. Вона тримала шприц.

— Що ви робите?! — закричав Андрій. — Не треба!

Але його вже тримали Льоша і Влад. Медсестра швидко зробила укол і вийшла. Кілька секунд пройшло, як Андрій заговорив:

— Що… що ви вкололи?.. — прошепотів він, і очі почали заплющуватись.

— Снодійне, — спокійно сказав Влад. — Не хвилюйся.

Андрій знепритомнів, його пересадили в інвалідне крісло й повезли коридором, ніби звичайного пацієнта. На парковці швидко запакували в бус.

— Ви їдьте, — сказав Артем. — Я зайду до Насті.

— Почекати тебе? — спитав Льоша.

— Не потрібно. Зустрінемось в ангарі.

Палата Насті була наповнена тишею. Вона дивилась у стелю, коли він зайшов.

— Лате-лялечко… — тихо сказав він. — Нам потрібно поговорити.

— Так, — відповіла вона. — Потрібно.

Мовчання тиснуло.

— Чому ти ніколи не розповідав мені про Аню? — спитала вона першою.

— Не було підходящого моменту, — відповів він чесно. — І… я вже давно намагався це забути.

— Чому ти сумнівався, що дитина була твоя?

Він важко видихнув.

— Після того, як ми переспали, вона змінилась. Почала гуляти, пити, зникати ночами в клубах, на концертах. Про це ніхто не знав, навіть Ігор. Я випадково побачив її в клубі… у своєму клубі, потім поговорив з персоналом вони розповіли, що вона приходить майже кожного дня, пʼє алкоголь і знайомиться з хлопцями, і потім з ними їде. Тому й хотів ДНК.

— А Ігорю чому не сказав?

— Я не хотів, щоб він розчарувався в ній, а після її смерті… — голос здригнувся. — Не хотів, щоб він знав і пам’ятав її такою. І… я відчував провину, якби між нами нічого не було, вона б не стала такою.

Він подивився на Настю.

— Я не хочу втратити тебе через це.

— Може є ще щось, що мені потрібно знати? Зараз саме підходящий час розповісти.

В цей момент зайшла медсестра.

— Пацієнтці потрібно відпочивати. Прошу вас залишити палату.

Артем підійшов до дверей, але перед виходом обернувся.

— Я не відпущу тебе більше ніколи, — сказав він тихо. — І ти будеш у безпеці. Я обіцяю.

І двері за ним зачинились, залишивши між ними правду, біль… і шанс.