Розділ 69. Коли серце б’ється замість часу

Операція тривала більше чотирьох години, але для Артема вона розтягнулась на вічність. Годинник на стіні цокав надто голосно, ніби знущався. Кожна хвилина була схожа на окреме життя, кожна секунда на вирок.

Світ зменшився до вузького коридору лікарні, холодних стін і дверей із червоним написом «Операційна». Час більше не мав значення. Годинник нагадував кожна секунда може стати останньою.

Артем сидів, схилившись уперед, зчепивши руки так міцно, що побіліли пальці. Перев’язане плече пульсувало болем, але він його не відчував. Погляд втупився у двері операційної, вся його увага була там за дверима. Там, де Настя. Там, де її серце могло зупинитися будь-якої миті.

«Тільки не забирай її… Забери що хочеш я віддам усе, що в мене є. Лише не її.»

Льоша сидів поруч, мов тінь. Він кілька разів хотів щось сказати, але слова здавались недоречними. Марина не могла всидіти ходила коридором, стискаючи руки, витираючи сльози, що з’являлися знову й знову.

Іноді з операційної виходила медсестра і тоді всі троє підскакували, завмираючи в надії, але вона проходила повз.

Напруга ставала фізичною її можна було різати ножем.

Коли двері нарешті відчинились, Артем підвівся так різко, що перед очима потемніло. Лікар вийшов повільно. Надто повільно.

— З дівчиною все добре, — сказав він.

І тільки тоді Артем дозволив собі вдихнути. Ці слова вдарили, як ковток повітря після довгого занурення. Артем відчув, як ноги стають ватяними. Він різко вдихнув, ніби боявся, що це сон і він зараз прокинеться.

— Але… — лікар зробив коротку паузу, і ця пауза знову перетворилась на катастрофу. — Вагітність ми не змогли зберегти. Стан був важкий пуля зачепила матку. Зараз вона буде ще в реанімації, стан стабільний.

Слова впали, як каміння. Світ похитнувся Артем не впав просто повільно сів, втупившись у підлогу.

Вагітна…

Дитина…

Втратила…

— Чи можна до неї? — хрипко спитав він.

— Поки що ні. Коли прийде до тями ми її оглянемо і переведемо в палату, тоді зможете зайти.

Лікар пішов, залишивши після себе порожнечу. Артем опустив голову, затулив обличчя долонями.

— Вона була вагітна… — прошепотів він. — Я навіть не знав… Я не вберіг… Я не зміг… Вберегти… Ні її… Ні нашу дитину…

Марина не витримала розплакалась уголос, притискаючи руку до рота. Льоша підвівся, став поруч з Артемом, поклав руку йому на плече.

— Тьом… брате… — тихо сказав він. — Вона жива. Чуєш? Жива. Це зараз найголовніше. Ви ще будете разом і будуть у вас ще діти.

Артем кивнув, але в очах стояли сльози. Він мав би радіти, що з його Лате лялечкою все добре, але відчував лише порожнечу й провину. Радість і біль переплелися так тісно, що він не міг їх розділити.

Настя поверталася до свідомості, наче пливла крізь глибину, де не було ні світла, ні болю тільки холод.

Спочатку вона відчула біль, потім холод, а потім голоси, далекі, ніби з іншого світу. Вона відкрила очі й побачила білу стелю.

Я жива…

Коли її перевели в палату, Артем стояв за дверима й боявся зайти. Він боявся побачити її слабкою. Боявся, що вона відвернеться. Боявся, що не пробачить, але коли він зайшов усе зникло.

— Привіт, Лате-лялечко… — прошепотів він.

Вона повільно повернула голову.

— Привіт, Кавовий принце…

Її голос був слабкий, але живий.

Його серце здригнулось. Вона жива. Вона говорить. Вона тут.

— Як ти? — запитав він, підходячи ближче, боячись торкнутися.

— Добре… — сказала вона тихо. — Просто дуже втомлена.

Він не витримав кинувся до неї, обійняв, почав цілувати волосся, скроні, пальці. Настя обійняла його у відповідь притиснулась наче шукала захисту, але раптом здригнулась.

— Боляче? — злякано спитав він.

— Так трохи… — прошепотіла вона.

Він одразу відійшов, наче боявся зробити ще гірше, сів поруч, стискаючи її руку так обережно, ніби тримав скло.

Настя дивилась на нього довго, ніби збиралася з духом.

— Артеме… — нарешті сказала вона. — Те, що Ігор говорив про Аню… це правда?

Він напружився.

— Смотря що саме він говорив…

Він завмер.

— Що ти винен у її смерті, що використав її… і кинув вагітною.

Йому було боляче це чути і згадувати, але він знав, що правда мусить прозвучати.

— Ні. — Його голос був твердим. — Це неправда, все було не так. Я не винен.

— А як було? — її очі дивились прямо в душу, шукаючи правду, навіть, якщо вона буде болюча.

— Вона справді була вагітна, але я не був упевнений, що дитина моя. Я хотів тест ДНК. Вона відмовилась і пішла. Я не кидав її і я не знав, що станеться далі. Я не винен у тому, що сталося.

Артем дивився з надією, що Настя все зрозуміє, але вона мовчала. Довго.

— Поклич Марину… — нарешті сказала вона.

Артем підвівся, але перед виходом обернувся. Настя відвернулась до вікна, і це різонуло його сильніше, ніж будь-яка зброя.

Коли Марина зайшла, вона одразу кинулась до Насті.

— Настю… як ти?

—  Значно краще, ніж у підвалі, — слабко всміхнулась та.

— Ну значить, точно краще, — Марина всміхнулась крізь сльози.

Настя раптом стала серйозною.

— Марин… все, що Ігор говорив… правда. Артем підтвердив.

— Не може бути… — прошепотіла Марина.

—  Але Артем не був упевнений, що дитина його. Хотів зробити тест ДНК, а Аня була проти.

Марина задумалась.

— Тоді… можливо, та дитина й не була його і Артем не винен в її смерті.

— Я не знаю… може …— тихо сказала Настя.

Вона інстинктивно поклала руку на живіт і серце стиснулося.

— Марин… а я… я була вагітна?

Марина спочатку завмерла, а потім повільно похитала головою.

— Ні…

Настя закрила очі. Усередині щось обірвалось, хоча вона й не знала, що це було. Усмішка пропала з її лиця.

Марина дістала телефон.

— Ось. Льоша передав, його забрали з кав’ярні, коли нас викрали. І Діма просив тримати його в курсі.

Вона вклала телефон у руку Насті.

— Я поїду до квартири, прийму душ і привезу речі тобі завтра після обіду.