Розділ 68. Між серцем і безоднею

Сирени не просто звучали вони роздирали повітря, рвали нерви, лізли під шкіру. Їхні виття змішувався з прискореним серцебиттям, із чиєюсь панікою, з кров’ю на руках і обличчях тих, хто стояв під подвір’ям. Червоне й синє світло миготіло по стінах будинку, по обличчях, по очах, що все ще не вірили, що це не сон.

Три швидкі стали під самими воротами.

В одну машину поклали Настю.

Вона була легкою. Надто легкою. Обличчя бліде, губи холодні, пальці слабко стискали його долоню.

— Обережно, — кинув лікар.

Артем ішов поруч, не відпускаючи її руки ні на секунду. Її пальці були холодні, занадто холодні для живої людини.

«Дихай, прошу. Просто дихай.»

— Я з тобою, — сказав він їй на вухо. — Ти мене чуєш? Я тут. Я не відпущу тебе, тільки не смій йти від мене… я тільки знайшов тебе Лате лялечку.

Фельдшер хотів відсунути його, але він сам відступив, залишаючи  свої пальці з її зап’ясті, ніби відривав від себе частину серця.

В інші дві швидкі завантажили Ігоря й Андрія. Ігор без свідомості його груди ледь підіймались.

— Критичний стан. Тиск падає! — почулось всередині авто. — Пульс ниткоподібний.

Андрій блідий як стіна, ворушився, стискав зуби куля в нозі й намагався не кричати від болю.

— Все… не так… мало… бути… — прошепотів він.

Двері зачинилися одночасно. Три машини зірвались у темряву.

Артем сидів у швидкій біля Насті, тримав її за руку. Його плече палало, кожен рух віддавався хвилею болю, але він не звертав увагу.

Він дивився тільки на неї.

На її губи.

На довгі вії.

На подряпину на щоці.

На синяки під очима.

І бачив перед собою не поранену дівчину, а її сміх на кухні, її сон у нього на плечі, її запах.

«Я не встиг сказати… стільки всього не встиг… Тільки б дихала. Тільки б відкрила очі. Я все виправлю. Я все зможу… Не забирайте її… будь ласка… Я стільки разів ламав людей, але без неї я ніхто…» Його мислі рвали його на частини.

— Тримайся, — прошепотів він, притискаючи її холодні пальці. — Ти ще не чула, як я кохаю тебе…

Фельдшер кинув швидкий погляд.

— Тиск падає.

— Вона не піде, — жорстко відповів Артем. — Вона сильніша за всіх нас. Я тут… Тримайся за мене…

Лікарня зустріла холодом і запахом антисептику. Приймальне відділення лікарні, як інший світ.

Холод, світло, біг лікарів.

— Каталку сюди!

— Травматолог!

— Хірурга негайно!

— До операційної!

Її забрали.

Двері операційної закрились і світ замовк.

Артем сидів на холодній лавці, стиснувши руки так, що кісточки побіліли. Кров із плеча повільно текла, просочуючи бинт, але він цього не помічав.

Поруч Льоша і Марина навпроти. Вона тремтіла, стискаючи руки. Спочатку мовчала, а потім заговорила.

— Вона майже не спала, — прошепотіла. — Вона вчилась дихати тихо, щоб вони не чули її сліз…

Артем повільно підвів очі.

— Вона стискала мою руку й казала, що ти прийдеш, вона говорила ти їй обіцяв не залишати і завжди находити. — Марина ковтнула сльози. — Навіть коли Ігор сміявся їй в обличчя вона вірила, що скоро все закінчиться.

— Він її… — Артем не закінчив.

Марина кивнула.

Льоша різко зціпив зуби.

— Вони били нас… часто. Ми спали на надувних матрацах… — продовжила вона. — Їжа двічі на день. Холод. Темрява. Страх…

Вона витерла сльози.

— Говорили, що ти її кинув, що ти обрав іншу, що ти не шукаєш. Розповіли про Аню, як ти її використав і покинув вагітною, потім розповіли, що ти шукаєш нас, і те що є в твоєму колі зрадник. Вони… сміялися, коли їй було боляче.

Артем повільно встав його руки тремтіли, а серце гупало в грудях.

«То от чому вона так дивилась… тоді…»

— Вони гралися нею, — її голос затремтів. — Як лялькою.

— Я вб’ю їх.

— Тьом… — Льоша різко підвівся й поклав руку йому на плече. — Не тут. Не зараз.

Марина не витримала й заплакала голосно.

Льоша тихо притяг її до себе і обійняв.

— Ти вже в безпеці. Настя також в безпеці. Все вже по заді.

Двері операційної відчинились.Медсестра вийшла повільно. Маска і втомлені очі. Артем встав миттєв.

— Як вона?

— Стан хлопця критичний. Кома. Вкрай важкий стан.

Артем навіть не повернувся.

— Мені байдуже, — холодно відповів він. — Скажіть про дівчину.

Медсестра затримала подих.

— Ускладнення… Вона вагітна.

Порожнеча.

Тиша.

Повітря стало зайвим.

Світ хитнувся.

Артем повільно опустився на лавку назад.

— Ми боремося за два житті, — продовжила медсестра. — Але якщо виникне загроза життю дівчини ми не зможемо врятувати дитину.

— А шанси що ви врятуєте обох?.. — ледве видавив він.

— Термін дуже маленький. Шанси мінімальні, але вони є. Вірте в краще.

І медсестра пішла.

Марина не дивилась йому в очі лише прошепотіла.

— Вона підозрювала… просто боялась, що це опиниться правдою.

Вона підвела очі.

— Якщо дитина… якщо ми її втратимо… не кажи їй. Вона цього не переживе.

Артем мовчки дивився в підлогу в середині все рвалось.

«Я мав захистити. Мав вберегти. Мав найти раніше…»

Всередині —шторм.

Біль. Злість. Страх. Небо.

«Я маю радіти…що скоро можу стати татом… Я маю хотіти цього, а я боюся навіть дихати без неї, якщо її не стане…»

Він раптом зняв годинник з руки і стиснув у долоні.

І вперше за багато років прошепотів:

— Боже… Якщо ти є… Забери, що хочеш тільки не її… Забери мене, — прошепотів у порожнечу. — Але не її і не дитину…

Тиша.

Лампочки мигтіли.

Секунди тягнулись, як вічність, а за дверима вирішувалась її доля.