Розділ 67. Між пострілом і стукітом серця

Дзвінок у двері пролунав вдруге різкий, нетерплячий, мов постріл у тишу.

Настя завмерла. Її пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

«Це кінець… чи початок нового жаху?»

Ігор спокійно, занадто спокійно дістав пістолети, з стола. Один протягнув Андрію, другий взяв собі. Вони це зробили спокійно наче робили це кожен день.

Андрій кинув короткий погляд на Настю в ньому не було ні каяття, ні тепла. Лише напруження і холод.

— По місцях, — шепнув Ігор.

Андрій мовчки кивнув, але його погляд нервово сіпнувся.

— Ближче, — Ігор різко стиснув Настю за руку. — Підеш зі мною.

Його дотик був як кандали.

— Не тягни мене… я нікуди не піду… — прошепотіла вона.

— Підеш, — він говорив майже пошепки, але в кожному слові звучав наказ. — Якщо хочеш без лишніх пригод.

Настя зробила крок і Ігор не озираючись повів її за собою. Сходи скрипіли під кожним кроком. Серце в Насті билося так, що вона боялася Ігор почує.

— Ти зараз побачиш свого героя, — з легкою усмішкою сказав він. — Подивишся, який він розгублений, як він буде благати на колінах тебе відпустити .

— Він не буде благати… — відповіла вона.

— Буде, — холодно сказав Ігор. — Всі люди благають коли думають, що їхня кохана людина в небезпеці.

Настя ковтнула повітря.

«Тримайся. Не покажи страх. Не дай йому задоволення».

Андрій різко відчинив двері і світ завмер. На порозі стояв Артем. Він був брудний, худіший, розбитим, втомленим, але справжнішим і таким рідним. Він був вільний…

Не в кайданках.

Не зламаний.

Не переможений.

Із кров’ю на плечі.

«Він поранений…»

Їй хотілося бігти до нього.

Обійняти.

Поцілувати.

Настя не змогла зупинити серце воно вирвалося десь у горлі.

Зброя за його спиною як тінь.

Його очі знайшли її миттєво.

— Настя… — видихнув Артем.

У неї затремтіли ноги.

«Він прийшов. Він не забув. Він дотримав обіцянк.»

Але у памʼяті:

«Він використав, лишив її вагітною…» Сумнів стискав груди, а що, як усе правда?..

Ігор на секунду завмер, він не чекав такого. Ігор миттєво приставив пістолет до скроні Насті.

— Де Борис? — запитав він різко.

— Там, де йому місце, відправили на небеса.— Відповів Артем твердо. — Відпусти її.

Настя відчула, як її тіло перестало їй належати. Наче вона не людина. Наче предмет торгу.

— Ти сукин син… Спершу ти забрав у мене сестру, — майже прошепотів Ігор. — І тепер Бориса.

Артем стиснув щелепи.

— Я нічого в тебе  не відбирав.

За його спиною люди підняли зброю на Ігоря й Андрія.

Ігор стиснув щелепи.

— Зброю вниз, — прокричав Ігор.

Артем не одразу послухався, але в собі і своїх діях він був  упевнений.

— Відпусти Настю, — повторив він, уже тихіше. — Вона ні в чому не винна.

Пальці Ігоря ще більше стиснули руку Насті.

Настя пискнула від болю.

— Не скули, — прошипів він Насті.

Артем зробив крок вперед.

Ігор відступив на півкроку:

— Ще крок і я вистрелю. Не грайся зі мною Артеме, вона моя гарантія.

— Що ти хочеш?

— Хочу, щоб ти відчув, — відповів Ігор. — Як почувався я.

— Ти хочеш вбити мене? — спокійно запитав Артем.

— Ні, — Ігор усміхнувся. — Хочу, щоб ти жив і дивився, як страждає близька тобі людина.

Артем зробив ще крок.

— Ще один крок і її не стане, — попередив Ігор. — І хай твої люди негайно опустять зброю.

Артем не хотів. Не міг, але мусив.

Він не відводив очей від Насті…

Боявся кліпнути… Боявся її втратити вдруге.

Один рух його руки і метал опустився.

— Марина жива? — швидко спитав Артем.

— Жива, вони її ударили… вона знепритомніла…— відповіла Настя.

Льоша стиснув кулаки.

— Побачите її… якщо виживете, — холодно сказав Андрій.

— Ти думаєш, я не бачу? — кинув Артем. — Ти губишся, твій план тріщить, а ти все ще граєш героя. Ти не контролюєш ситуацію, ви вже програли.

— Замовкни, — гаркнув Ігор. — Я не боюсь!

Тиша повисла важка, але її перервав… Звук він був занадто гучний у мертвій тиші.

Клац.

Цей звук був останнім попередженням.

Настя різко вдихнула. Серце закричало всередині.

— Запобіжник знято, — прошепотів Ігор.

— Відпусти її, — сказав він втретє.

— Я заберу її з собою, — сказав Ігор. — Вона не буде твоєю, ви не будете щасливими. Ти не будеш.

Артем підняв свою зброю не для помсти. Для захисту.

— Я не дозволю тобі забрати її, — сказав він. — Ніколи.

— Не руш! — раптом крикнула Марина.

Вона з’явилась з темряви, як удар. Мить. Стул в її руках. Удар із усієї сили. Крик. Це було раптово. Марина, як буря вдарила його ззаду стільцем.

— Відійди від неї! — з її горла вирвався крик, як зламаний нерв.

Стілець розлетівся.

Марина потянула Настю на себе.

Почався хаос.

Постріл. Ігор встиг вистрілит.

Куля влучила в живіт Насті.

Все сталося за долі секунди

Настя не одразу зрозуміла, що це її тіло різко підкосилось. Вона відчула тепло, яке швидко ставало липким. Їй здалося, що світ похитнувся.

— Ні… — закричав Артем.

Почалась стрілянина.

Хлопці Влада відкрили вогонь.

Другий постріл.

Третій.

Крики.

Падіння.

Андрій намагався втекти, але йому попали в ногу і він впав.

Хтось кричав «Швидку!»

Світ став рваним. Рвані шматки звуків. Вона падала. Марина підхопила її ззаду.

— Тримайся… — її голос здригався сильніше, ніж руки.

Артем уже був біля неї. Він впав на коліна. Його пальці тремтіли, коли він торкався її обличчя.

— Подивись на мене… — прошепотів він, ніби боявся, що вона зникне. — Не йди, Лате лялечку… не смій…Чуєш мене?

— Чую… — вона ледь усміхнулась.

— Не смій закривати очі.

— Я хочу… спати…

— Не говори, не трать сили.

— Ти прийшов…

— Я завжди прийду.

— Вибач…

— Не зараз. Ти головне зараз тримайся, — його голос зламався.