Розділ 66. Поки світ не зламався остаточно

Двері відчинилися різко металевий скрегіт, що вдарив по нервах, як нігтем по склу. Ігор виник у проході, мов тінь, що має руки. Сильні. Жорсткі. Холодні.

Він схопив її за плече, і світ перед очима на мить розсипався.

— Тихо… — холодно прошепотів Ігор, притискаючи її до стіни. — Якщо закричиш буде гірше. Ти…

Він не договорив, йому не треба було. Його погляд закінчив речення за нього у Насті перехопило дихання. Серце почало битися так, ніби воно було окремою істотою, яка б’ється об її груди зсередини, шукаючи вихід.

“Не панікуй… тільки не зараз… тільки не при ньому… Не кричи… не кричи… дихай… просто дихай…”

Завжди було так: її тіло панікувало швидше, ніж розум. Вона відчула, як по хребту повзе холод, як м’язи кам’яніють, а серце б’ється так голосно, що вона була впевнена його чують усі.

У кутку Андрій схопив Марину.

Різко.

Грубо. Без попередження.

— Відпусти її! — закричала Настя, зриваючи голос.

Ігор стиснув сильніше.

— Ти зараз не в тому становищі, щоб щось наказувати. — Прошепотів над вухом Ігор, — зараз твої крики це розкіш, якої в тебе більше може не бути.

Марина билась, дряпалася, намагалася вкусити Андрія, як тільки могла.

— Ви хворі… ви ненормальні! — виривалося з неї крізь долоню Андрія.

Він нахилився до її вуха:

— Ще слово і ти не зможеш більше кричати. Вибирай.

І це не звучало як погроза, це звучало як попередження.

— Ти псих! Ви обоє психи! — задихаючись, кинула вона.

Бам. Глухий удар і все. Її крик перетворився на зламаний подих, коли Андрія ударив її. Марина втратила свідомість. Андрій підняв її на плече і поніс на другий поверх.

— Пустіть… Марина! Що ти зробив? Відпусти мене!— попросила Настя. Голос зрадницьки тремтів.

Ігор тихо пирхнув.

— Ні! Тепер настав час розплавити. Давай йди на другий поверх, чи мені зробити як Андрій? — Ігор розсміявся.

Настя заспокоїлася і пішла спокійно по сходам.

Настю завели глибше у приміщення. Стіни голі. Світло жовте, зламане. Тінь як окремий персонаж, що стежить за кожним її рухом.

“Я в пастці…”

“Ні. Я повинна жити. Я повинна думати… спокійно..”

Андрій зайшов слідом без Марини.

— Ти чула? — спитав Андрій тихо, але чітко. — На вулиці?

Вона мовчала.

— Це хлопці Артема. Вони вже тут, але вони зараз вже поїдуть і залишать його одного, а ні з його другом Льошою.

Їй стало фізично боляче. Так, ніби ці слова вдарили в груди.

— Він поруч, — продовжив Андрій, дивлячись, як її очі наповнюються чимось схожим на надію. — Він бігає. Шукає. Зривається… як поранений звір, але все марно. Його схопив його же друг і зараз приведе сюди.

Він нахилився до неї:

— А ти тут і нічим не можеш йому допомогти.

Ігор тим часом запалив сигарету. Дим малював примари на стінах.

— Ми це робимо, — сказав він спокійно. — Для балансу.

Настя повільно стиснула пальці.

— Для якого балансу?.. — її голос був майже шепотом.

— Балансу болю, — виправив він. — Ви забрали у нас, тепер ми забираємо у вас. Ми хочемо, щоб ви відчули те ж, що й ми.

Дим повільно поплив під стелю.

— Безсилля від того, що ви не можете допомогти одне одному. Провину за те, що через одне одного проходите через цей біль. І найголовніше страх за життя своє і життя одне одного, а потім втрата один одного.

Після цих слів Настю пронизав холодний жах, і в голові майнула думка, яку вона до цього вперто відганяла вона вперше дозволила собі подумати про найгірше, що доля може виявитися жорстокішою, ніж їй здавалося вона може втратити Артема назавжди.

Марина прийшла в свідомість в іншій кімнаті. Підлога холодна, як лід вона сіла в кутку. Коліна до грудей. Зуби тремтіли.

“Тримайся, Настю… тільки тримайся…”

Її руки тремтіли.

Вона уявляла, як Льоша відчиняє якісь двері, як кричить, як шукає. Як знаходить.

“Головне щоб з ними нічого не сталося. Вони повинні бути живими, Льоша живий… Живий… він має бути живий…”

Вона закривала очі й уявляла, що все вже закінчилось, що двері відчиняються. Кроки. Голос Льоші.

Але реальність була іншою, вона пахла бетоном, страхом і безвихіддю.

Настя знову відчула знайомий поштовх усередині.

Слабкий. Дуже слабкий, але він був справжнім. Це був не біль. Не страх. Життя.

Її рука лягла на живіт сама.

“Я не маю права зламатись…”

І вона відчула знову слабкий поштовх.

“Я… я не дам їм тебе забрати…”

— Я не боюсь вас, — сказала вона раптом. Тихо, але впевнено. — Ви програли, — сказала вона раптом.

Її голос був тихий, але рівний і навіть вона сама здивувалась цій силі.

— Ви боїтесь. Бо якби не боялись не ховалися б на другому поверсі, а вийшли на вулицю і допомогли тому хто зрадив Артема.

Ігор засміявся. Сухо. Порожньо.

— Ти ще не бачила справжній страх.

Андрій підійшов до неї.

Зупинився. Провів рукою по її обличчю. Очі прижмурив у  повітрі щось змінилось.

І тоді.

Дзінь…

Коротко.

Чітко.

…дінь.

Дзвінок.

Повітря ніби зависло. Настя перестала дихати.

Марина за стіною завмерла.

Ігор затушив сигарету.

Андрій, не озираючись, прошепотів:

— Почалось.