Розділ 65. Коли надія б’ється в клітці

У підвалі стояла тиша, така густа, що, здавалося вона прилипає до шкіри. Повітря було холодним, вологим і запах сирості вже давно в’ївся в усе, що тут було живе. Марина сиділа поруч із Настею, обіймаючи її за плечі, намагаючись хоча б тілом зігріти подругу, яка останні дні тремтіла не тільки від холоду, але і від думок, що гризли мозок мов голодний звір. Марина шепотіла щось тихе, м’яке намагаючись заглушити бурю всередині подруги.

— Настю, сонечко, заспокойся, — тихо прошепотіла Марина, погладивши її по спині. — Якщо ти вагітна це добре. Це навіть… чудово. Життя завжди прокладає собі дорогу і це твоє світло зараз, і навіть тут, у темряві, воно важливе.

Настя залишалася нерухомою. Здавалося, вона слухала не Марину, а себе ту частину, що так боліла, що вже просто німіла.

— Марин… а якщо… якщо все, що казав Ігор правда? — її голос зірвався, як тонка нитка. — Що Артем винен у смерті Ані… що він використав її й покинув. Вагітну, якщо він… такий? Як я можу про це не думати?

Вона не плакала. Сльози давно висохли. Це було гірше повна порожнеча там, де колись билося серце.

Марина повільно повела плечима, ніби відганяючи мороз.

— Настю, слухай мене, дивись на мене.

Вона обережно торкнулася Настиного підборіддя і змусила її підняти очі.

— Не думай про таке, чуєш? — твердо відповіла Марина, хоч і сама відчувала, як холод пробігає її тілом. — Це їхня гра. Їхній спосіб зламати тебе, Ігор казатиме все, щоб тобі було боляче.

— А якщо… правда? — прошепотіла Настя. — Якщо я йому тепер не потрібна, як Аня? І дитина теж не потрібна?..

Марина відчула, як всередині в неї здавлює бо це був не просто страх, це був розпач. Розпач жінки, яка втратила контроль над реальністю.

— Перестань і послухай мене. Я хоч і знаю Артема недовго, але він не той чоловік, який відвертається від тебе. Він шукає тебе. Він не здається. Я бачила, як він до тебе ставиться. Він не залишить нас тут.

— Ми тут уже більше місяця… — Настя прошепотіла так тихо, ніби боялась образити тишу. — І нічого… Взагалі нічого це ненормально. Як можна вірити у щось після цього?..

Марина ковтнула. Бо вона теж боялася. Дуже, але тримала себе рівно, бо Настя трималася тільки на ній.

— Андрій сказав, що люди Артема шукають і сам Артем шукає, і що є хтось із його людей. Я впевнена, їх просто збивають зі сліду, або… надають хибну інформацію, що заважає добратися до нас.

— Марин… я заплуталася… — Настя втиснула пальці в волосся. — Я не знаю, що думати. Мені погано від будь-якої думки.

— Тому давай думати тільки про щось гарне, добре?

Марина притисла її сильніше.

— Про зустріч. Про те, як він зайде, як обійме, як забере звідси. Про ваше нове майбутнє. Уявляй це, хоч раз у день уявляй і тобі буде легше.

Настя хотіла відповісти, коли почулися кроки. Повільні. Глухі.

Кроки, що ніби спеціально давили на нерви. Двері рипнули, і в підвал сповзла Андрієва тінь. Його обличчя спокійне, майже лагідне, але в очах… темрява, що липла до душі, як смола, а у кутиках губ кривий, холодний усміх.

— Ну що пташко… скоро побачиш свого принца, — промовив він, зупиняючись на останній сходинці. — Він уже їде, але знаєш… Тільки от… не факт, що добре це все закінчиться.

Настя застигла. Кров відступила від обличчя.

— Що?.. Повтори…

Андрій нахилив голову, ніби милувався її реакцією.

— Артем їде сюди, але… не факт, що він з відси поїде. Можливо, він скоро буде мертвий.

Пауза.

— Хоча, спершу він подивиться, як ти здихаєш. Повільно. Болісно. В муках.

Марина вибухнула.

— Ти ненормальний! Ти просто хворий! Ти псих!

Андрій рушив далі, ігноруючи її, як шум.

— Андрію… ти говорив, що любиш… а тепер кажеш, що я помру?..

— Ти виживеш. Це так, але Артем вважатиме, що ти мертва. — Його голос упав на Настю, як лезо. — Я ж тебе любив і люблю Настю, а ти мене не пробачила, і що тепер? Тепер ти просто частина помсти пістя, якою ти все одно станеш моєю.

Марина скрипнула зубами.

— Ти хворий. Реально хворий

Але він не зупинився.

— Ігор теж хоче помсти. Ми обидва хочемо.

— За що ти хочеш помститися мені?.. — запитала Настя майже шепотом.

Андрій примружив очі.

— За те, що мій батько получив судимість, втратив роботу і через це почав пити, мама пішла від нас. Через це моє життя полетіло під три чорти. Це ти винна, але я тебе пробач.

Настя подивилася на нього так, ніби перед нею стояла не людина, а жахлива пародія на того хлопця, яким він колись був. Вона кілька секунд мовчала, а потім розсміялася. Болісно. Порожньо. Ніби сміх вирвався сам, щоб не допустити крику.

— Твій батько?.. Ти серйозно?.. Мій батько помер через твого! Він сам винен! — Вона глибоко вдихнула, але голос все одно тремтів. — Краще б мій тато пив… ніж… ніж я втратила його назавжди. І мама би краще пішла від нас, але  вони померли через тебе. Ти винен в їх смертях.

На мить в Андрієвих очах щось сіпнулося біль? Злість? Ненависть? Вони різко потемніли.

— Винна ти. Я любив тебе, а ти все зламала.

— Це ти зламав. — тихо відповіла Настя, але в тому голосі було більше сили, ніж у будь-якому крику.

На його губах з’явилась страшна, печальна, майже дитяча усмішка.

— А пам’ятаєш, коли ти вперший раз завагітніла? Я хотів ту дитину. Я благав тебе лишити її, але ти вирішила сама. За нас обох рішила ти і от тоді, Настю… тоді все і зламалося.

Марина завмерла.

Настя повільно втягнула повітря. Груди стисло так, ніби хтось стиснув їх зсередини.

Андрій зробив крок назад.

— І твій Артем не кращий. Ви однакові. Обоє вбили своїх ненароджених дітей, як вам з цим живеться?

Пауза.

— І знаєш що? Тепер у вас НІКОЛИ не буде спільних дітей. Як ви там мріяли. Чи не мріяли? Та це тепер і не важливо.

І з цими словами він розвернувся й вийшов. Двері грюкнули так сильно, що Настя затремтіла.

Ці слова вдарили в серце гостріше за кулю. Вона опустилася на коліна, ніби ноги відмовили. 
Руку на живіт.