Розділ 64. Кров під воротами

Від лиця Артема

Льоша й Артем стояли, ніби їх прибило до землі у вухах гуло після падіння Влада, світ стягнувся в один вузький коридор, у центрі якого лежав він нерухомий, непритомний, блідий, немов висмоктаний із життя, а заді нього стояв Борис. Їхній Борис, той з ким вони пили каву, сперечалися через дурниці, жартували в дорозі… Той, кому довіряли і тепер він тримав на них пістолет холодний, чорний, мов вирок.

Артем важко ковтнув повітря.

— Що ти робиш, Борис? — голос зірвався, хрипнув.

Борис не моргнув. Обличчя кам’яна маска.

— Так потрібно.

Його голос був глухий, порожній.

— Говоріть у рацію. Нехай усі розходяться. Зараз же!

Льоша напружився, ступив півкроку вперед.

— Ти що задумав? Ти здурів?

— Я сказав швидше.

Борис зводить курок.

— Мені не складно почати із вас.

Артем відчув, як у грудях щось провалилося. Йому хотілося вдарити, кинутися, розірвати цього “друга”, але тепер усе залежало від правильного кроку… або неправильного і хтось міг померти. Він узяв рацію, пальці тремтіли, ніби це не його руки.

— …Хлопці… — голос Артема трохи тремтів, але він намагався зробити його впевненим, —розходьтесь.

Коротка пауза. Тиша, а потім у рації хтось здивовано:

— Так швидко?

Артем закрив очі на секунду й сказав те, від чого його нутро стислося, ніби серце хтось стис у долоні:

— Так. Це наказ.

Інший голос долинув через потріскування:

— Точно не потрібна допомога?

Артем відчув, як стискається живіт. Його люди зараз поїдуть, а там Настя якій потрібна допомога, а він відправляв їх, бо пістолет був направлений на них.

— Не потрібна. Ми… їх звільнили.

Голос деренчав від напруги. Йому захотілося вити.

Рука Бориса трохи опустилася ніби він задоволений і в цей момент телефон у Бориса задзеленчав різко, різонувши по нервах. Він підніс слухавку.

— Так?

Коротка пауза.

— Все. Інші розходяться.

Ще пауза.

— Зрозумів. Веду, а цього, що без свідомості, забирати?

Він слухав, не зводячи очей з Льоші й Артема.

— Прийняв.

Ще пауза.

Борис опустив телефон і кивнув Артему та Льоші:

— Беріть Влада несіть у будинок.

Льоша не витримав.

— Так ти… ти з ними? З Ігорем? З Андрієм?

Борис фыркнув:

— Я сам по собі.

Артем аж здригнувся від злості, підняв погляд у ньому було все біль, розчарування, ненависть.

— Ми вважали тебе другом. Розумієш? Другом!

Голос тремтів не від страху, від розчарування.

— Довіряли тобі. Платили тобі за твою роботу. Розраховували на тебе.

Борис промовчав не опустив погляду, не здригнувся. Ніби слова Артема проходили крізь нього.

Вони підійшли до воріт. На щастя хлопці Влада ще не пішли стояли трохи далі, насторожено вичікуючи. Артем і Льоша полегшено видихнули, але секунда і все знову перевернулося.

Борис зробив крок вперед, різко підняв пістолет і рявкнув:

— Хоч один крок і я вб’ю вашого начальника!

Він навів приціл просто на голову непритомного Влада.

Хлопці застигли в нерозумінні. Хтось з них лише ковтнув повітря, хтось потягнувся до кобури. Ніхто не розумів, що відбувається і чи це сон, чи реальність.

Артем підняв руки, ніби захищаючи людей.

— Борис вони не вині, — потім обернувся до хлопців. — Це зрадник! Він на стороні Ігоря та Андрія!

— Замовкни, Артеме, — Борис огризнувся, як звір.

Він переводить погляд на хлопців:

— Чому ви ще тут?

Один із бійців нервово ковтнув.

— Не встигли відійти…

Він почав повільно діставати пістолет із пояса. Артем це побачив першим і одразу зрозумів шанс один. Він почав говорити швидко, голосно, відволікаючи намагаючись відвернути увагу Бориса:

— Борисе… Якщо вони заплатили тобі більше за нас скажи. Я заплачу ще більше. Ми домовимось. Тільки не роби дурниць.

Борис фиркнув так, ніби почув щось смішне.

— Гроші тут ні до чого. — Він стискав пістолет так, що пальці побіліли. — Ти навіть не перевірив, хто я такий. Хочеш знати, Артеме хто я є насправді?

Артем застиг. В голові пронеслись десятки варіантів жоден не складався.

— …Так… — ледве прошепотів він.

Борис посміхнувся криво, майже божевільно.

— Я двоюрідний брат Ані.

Світ у Артема на секунду зупинився, навіть дихання. Його лице побіліло, а Льоша вражено розкрив очі. Вони обмінялися убитими поглядами і в цю мить…

БАХ! 
Постріл розірвав ніч.

Один із людей Влада вистрелив першим куля пробила Борису живіт.

Борис вигнувся, але встиг стрельнути у відповідь.

Артем діючи інстинктивно кинувся вперед і різко відштовхнув бійця куля лише ковзнуло по плечу Артема, рвонуло м’яз, обпалило шкіру в ту хвилину гарячий біль обпік, але це було дрібницею він не відчував нічого, окрім адреналіну.

Ще один постріл, і ще.

Бориса відкинуло назад він упав важко, мов мішок, кров розтікалася під ним чорними плямами. Його очі ще кілька секунд тримали погляд Артема… і потім згасли.

— Тьома! Ти як? Ти поранений! — Льоша схопив його за плече.

— Пустяки… Ледь зачепило, — прошепотів Артем, хоча біль різала руку, дихати було важко, але він стояв впевнено.

— Що робимо далі?! — Льоша був на межі паніки. — Вони ж зараз… Вони почули, сто відсотків!

Артем глибоко вдихнув, стис зуби і витер кров із плеча. Його очі палали.

— Йдемо в дім, тепер тягнути немає сенсу. Вони вже знають, що ми тут.

Він подивився на хлопців:

— Передайте по рації щоб ті четверо їхали сюди негайно, а ви йдете за нами.

Один із бійців передав слова Артема у відповідь пролунало одне коротке слово:

— Прийнято.

Льоша подивився на непритомного Влада.

— Що з ним робимо?

Артем перевів погляд на друга, на пораненого командира… І вперше за весь час у голосі його з’явилася м’якість.

— Залишаємо тут. Один із вас залишається з ним, як прийде до тями поясните, що сталося.

Він зробив перший крок до будинку. Стиснутий кулак. Плече пульсувало болем. Зрадник лежав позаду, в темряві, але десь там, за цими стінами, була вона. Його Лате Лялечка і  тепер між ними не могло стати нічого.