Розділ 63. Там, де зраджують свої

Від лиця Артема

Артем їхав у машині, впершись в кермо так сильно, що кісточки пальців аж хруснули. Йому здавалося, що досить трохи і пластик керма трісне в руках. Дихати було важко: ніби повітря стало густим, липким, гарячим у вухах гуло, в голові крутилися думки одна гірша за другу.

Настя. Її обличчя. Її очі. Її крик, який він придумував сам, бо не знав, чи він був насправді. Кожна думка встромлювалася в мозок як голка.

Льоша сидів поруч і мовчав. Він навіть не намагався щось говорити інколи тиша рятує краще за слова, і він знав: зараз Артем на межі. Будь-яке зайве слово може його зламати.

Ззаду сидів Борис і також мовчав.

Коли вони звернули з траси в темну лісосмугу, де дерева стояли як тіні, годинник показував 00:16.

Ніч ковтала звук, світло і надію, але вона не могла поглинути одне страх.

За кілометр до будинку фару різко перетнув промінь іншої машини. Це був Влад зі свої людьми, вони вийшли швидко як тільки побачили машину Артема.

— Вони вже тут, — шепнув Льоша.

Борис вийшов першим. Його погляд був гострий, оцінюючий, мов у хижака, який перевіряє територію. За ним вийшли Артем і Льоша. Влад зразу почав:

— Ситуація така, — сказав він без зайвих вступів. — Біля будинку тихо. Зовсім. Є кілька будинків, але всі розташовані за 100-200 метрів. Ніхто нас не побачить, якщо будемо рухатись грамотно. Зараз спокійно слідкуємо за будинком пару годин, а далі будемо діяти за обставинами.

Артем не витримав і різко підійшов до Влада.

— У нас немає часу чекати! Не можу чекати більше! Мені байдуже, хто там, і що побачить! — рявкнув він. Голос зірвався, став чужим, різким. — Вони всередині! Настя всередині! Я не можу стояти й чекати, поки…

Влад підняв руку, ніби відбиваючи цю хвилю емоцій.

— Чекати? — його голос був холодним, але тверезим. — Ти думаєш, я хочу чекати? Думаєш, я не хочу зараз увірватися туди? Але як ти будеш діяти, не знаючи, що всередині? А якщо всередині їх там десятеро? А якщо вони озброєні? Де вони ховають дівчат? А якщо… — він зробив паузу, дивлячись прямо в очі Артему. — А якщо ти зайдеш і тебе просто вб’ють на порозі? Це самогубство. Щонайменше десять варіантів, як ти можеш там загинути за дві хвилини.

Повітря застигло.

Артем зціпив зуби так, що аж скроні запульсували.

— Мені все одно.

— Мені ні, — різко кинув Влад. — Бо якщо ти зайдеш і загинеш ми втратимо шанс забрати дівчат живими. І ти подумай як потім буде Насті, як їй потім жити?

Льоша неголосно, але твердо поклав руку Артему на плече.

— Тьом… Він правий.

Пауза була така важка, ніби повітря звужувало простір між ними.

— Вони ж їздять у місто кілька разів на день, якщо пощастить зловимо момент, коли їх не буде.

Артем на секунду заплющив очі. Він не хотів погоджуватись. Не міг чекати, але мусив.

— …Добре. — тихо, але твердо сказав. Це слово прозвучало як вирок, як поразка, як остання крапля терпіння.

Влад не гаяв часу:

— Діємо значить так. Ділимось на три групи. Чотири позаду будинку, чотири спереду, чотири залишаються тут на прикритті. Заховаємось за деревами, група яка буде заді будинку то ляже на пагорбі в саду.

Він дістав кілька рацій.

— По дві на групу, якщо щось піде не так розділяємося, але без самодіяльності по одному не рухаємось. Не повторюю двічі.

Артем, Льоша, Влад і Борис рушили вперед. Вони рішили, що вони підуть в сад, який по заду будинку.

Темрява поглинала дорогу під ногами. Кожен крок лунав у голові.

Артем ішов попереду, як привид. Його рухи були різкими, напруженими, мов у звіра, загнаного в кут.

Льоша наздогнав його.

— Тьом, — тихо сказав він, — чуєш? Ми їх майже знайшли. Ще трохи і все і я впевнений завтра ти вже триматимеш Настю в обіймах, то ж не переживай.

Артем різко зупинився у його очах блиснув біль, справжній, гострий.

— А якщо Ігор… все їй розповів?

Льоша зітхнув.

— Ну переспали ви раз. Так, це не ок, але… думаю Настя все зрозуміє і все буде добре.

— Не раз. — Артем потер обличчя, ніби хотів стерти спогади. — Був другий раз. Я не пам’ятав його, як це трапилось… Ми дуже напились… а потім Аня… завагітніла.

Льоша відкрив рота, але слів не знайшов.

Артем продовжив:

— Я не тікав. Я говорив їй, що буду брати участь у вихованні дитини, але я не міг прийняти дитину, якщо… якщо не знав, чи вона моя, я хотів тест ДНК, Аня мене наче не чула. Говорила що я її використав і кинув з дитиною. Вона відмовлялася від тесту, Аня поїхала, потім приїхав Ігор, у нас з ним завʼязалася драка, коли ми заспокоїлись я сказав Ігору про тест ДНК.

Він стис кулак.

— Він зразу накинувся на мене знову, але я встиг відвернутися і сказав йому: якщо дитина моя я буду батьком, якщо ні хочу припинити спілкування з їх сімʼєю, але я повинен бути впевнений. І ми поїхали до неї, щоб поговорити…

Його голос затремтів.

— Ми знайшли її в ванній. У… ліліях… у крові…

Льоша тихо сказав:

— Ти не винен, Тьом. — Потім додав, — Настя це зрозуміє.

Артем хотів відповісти, але не зміг. Далі вони йшли мовчки.

Коли велетенська темна тінь будинку виросла перед ними, Артем відчув, як шлунок стискається в вузол. Будинок був великий, трьохповерховий, з темними вікнами, наче мертвими очима. Біля нього стояла глуха металева брама. Ззаду старий сад, зарослий, моторошний і пагорб. Зліва високий стіжок дерева, що цілком міг сховати людину.

Борис зупинився різко:

— Хлопці, я на три хвилини.

Влад підняв брову:

— Льоша піде з тобою. — різко сказав він.

Борис роздратовано скривився:

— Та в туалет, мені треба Владе. Я ж не дитина. Он те дерево бачили? Буду за ним. Дві хвилини і повернусь.

— Добре, — зітхнув Влад. — Тільки не відходь далекона рацію.

Коли Борис зник у тінях саду, Влад дістав бінокль і в ту хвилину в одному з вікон загорілося світло.

— Дивимось…

Він підняв його і завмер. 
— Є. Ігор на другому поверсі. Говорить з кимось по телефону. Нервує, а рядом сидить Андрій.