Розділ 62. Там, де сумніви стають отрутою

Після всього, що Настя почула від Ігоря та Андрія, її ніби розчавило зсередини, зламали. Вона сиділа, притулившись спиною до холодної стіни підвалу, і кожне дихання давалося важко, наче через тісний, тугий корсет. Марина щось тихо говорила поруч вмовляла, заспокоювала, переконувала, але слова наче проходили повз, як вітер, що не торкається шкіри. У голові Насті крутилися одні й ті ж фрази, знову і знову.

«Артем використав… відмовився від дитини… лишив… повторилося…він винен в смерті… Ще Андрій розпускає руки…»

Її світ тріщав, як тонке скло.

— Марин… — нарешті прошепотіла вона. — А якщо… Андрій… захоче мене силою?

Марина здригнулась, ніби Настя вимовила щось заборонене.

— Настю, ну що ти таке говориш! — голос зірвався, тонкі нотки паніки прослизнули крізь удавану впевненість. — Навіть не думай про це. Він… він не зайде так далеко.

— Уже зайшов… — тихо, але твердо сказала Настя. Очі її наповнювались сльозами . — Перший раз примусив мене поцілувати його, другий торкався мене, як хотів, цілував, а потім… він зняв із мене сукню, Марин. Він робив це так… ніби має на мене право. Що буде в третій раз?

Марина різко обійняла її, стискаючи так, ніби могла силою рук відгородити від реальності.

— Не плач, не думай про таке. До того часу нас знайдуть. Повір, знайдуть. І… — вона на секунду зам’ялась, — я думаю, Андрій не піде на таке.

Настя злегка хитнула головою. Вона знала, десь на інтуїтивному рівні, глибше за страх.

— Піде…

Їй стало холодно. Холодно так, що пальці ніг затремтіли, хоча в підвалі було не холодно.

Двері підвалу раптово скрипнули. Звук ударив по нервах, і Настя різко оглянулася.

У приміщення зайшов Андрій. Він тримав дві тарілки з їжею щось тепле, з парою, неприродно контрастне до сирих стін і запаху вогкості. Він не дивився на них довго, але момент, коли його погляд ковзнув по Насті, був холодний, як лезо ножа.

Марина зібралася. Підвелася на ноги, хоча коліна в неї тремтіли. Набравшись сміливості:

— Андрію… — Вона ковтнула, знайшовши в собі сили дивитися йому в очі. — Якщо ти хоч колись любив Настю… або любиш досі відпусти нас. Просто відпусти.

Він підняв погляд довгий, холодно-мовчазний потім на секунду завмер. Його очі стали темнішими, але не від болю чи каяття від якоїсь дивної, глухої образи. Він нічого не сказав.

Просто поставив тарілки на землю… і вийшов. Закрив двері з глухим, нервовим клац.

Настя видихнула, але повітря все одно не вистачало.

— Марин навіщо ти в нього попросила нас відпустити?

— Не знаю, думала може він має ще трохи совісті.

Коли дівчата почали їсти, Настя змусила себе зʼїсти  кілька ложок. Їжа була прісною, без смаку, але тепла і саме ця теплота викликала несподівану хвилю нудоти. Різкої, гострої, миттєвої. Вона відсунула тарілку, притримуючи рот долонею.

— Настю? — Марина нахилилася, напружившись. — Що трапилось?

— Мене нудить, — Настя ледве промовила.

Марина спочатку зблідла, потім нахилилась ближче, майже пошепки:

— Ти… не вагітна часом?

Світ зупинився.

Настя стиснула руки на животі, ніби вже відчувала щось там навіть якщо це був лише страх.

— Я… не знаю. — Голос зламався. — У мене затримка. Велика. Я не рахувала точно, але… місячні вже мали початися давно, але я думала що через стрес вони не почались.

Марина різко підняла голову.

— А коли в вас із Артемом останній раз було? Ви предохранялись?

Пауза. Сором. Страх. Образа. Все разом.

— Ні.

Марина прикрила рот долонею.

— Насть… тоді дуже можливо, що ти вагітна, але тут… ми нічого не дізнаємось. Нічого.

Настя опустила голову, відчуваючи, як серце б’ється в животі, в горлі, у скронях.

Вагітна. Тут. У підвалі. У руках психічно нестабільного колишнього. Одержимого хлопця, який хоче помститися за сестру. І саме головне, після всього, що вона почула про Артема.

Чи хоче вона дитину від нього тепер? Чи може це все маніпуляція Андрія й Ігоря, щоб вона його зненавиділа? А якщо правда? А якщо брехня?

Сумніви рвали її зсередини так само болісно, як і страх. Її руки тремтіли, а Марина стискала її пальці, намагаючись приховати власний переляк. Настя вперлася лобом у коліна. Вперше за весь цей час вона подумала не про себе, а про дитину і цей страх був інший. Глибший. Гостріший. Такий, що змушував серце битися вдвічі швидше.

Настя підвела голову. В очах з’явилася тінь сумніву глибока, болюча, майже смертельна. Вона вперше не знала, що відчувати і чия правда тепер ближча до істини її серця чи чужих слів.