Розділ 61. Правда, яка наздоганяє всіх

Марина спала так спокійно, що здавалося увесь світ навколо затих. Її тепле рівне дихання трохи заспокоювало, але Настя все рівно не могла знайти навіть крихту спокою. Вона сиділа на краю матраса, обхопивши себе руками, і довго вдивлялася у темряву підвалу, де кожна тінь стала надто гострою, надто живою.

Думки не давали перепочити.

Чи винен Артем?

Чи здатний він на таке?

Чи могла вона помилятися в людині, яку по кохала всім серцем?

Вона не хотіла вірити. Він був тим чоловіком, якого вона полюбила. Тим, хто дивився на неї так, ніби весь світ зникав. Тим, хто обіймав її так, що їй здавалося вона нарешті вдома.

Ні… не може він бути таким монстром… Не Артем…

Кожна її  думка боліла, немов голка. Вона намагалася вловити хоч якусь логіку, хоч якийсь спогад, який би сказав їй впевнен: ні, Артем точно не міг так поступити… Але сумніви починали бути вперті, неприємні, липкі вони обсіли її, змушуючи серце стискатися з кожним вдихом. Вона сиділа так довго, що не помічала нічого.

Хтось тихо натиснув на дверну ручку.

Настя здригнулася. На порозі стояв брат Ані в балаклаві і з камерою в руках, ззаду Андрій. Похмурий, мовчазний.

Марина миттєво прокинулася, інстинктивно притягнувши ковдру ближче до себе.

— Що сталося? — її голос тремтів.

Брат Ані підійшов ближче і Настя розгледіла його обличчя, воно було спустошене, але очі… очі горіли такою ненавистю, що Насті стало холодно. Він навіть не привітався, а просто підійшов до неї.

— Ти скоро відчуєш усе, що відчувала моя сестра, — тихо, але холодно сказав він.

У Насті по спині пробіг мороз і вона відступила на півкроку.

Під ребрами щось обірвалося.

«Що? Чому? За що?»

— Що… що вона відчувала? — вона ледве вимовила.

Ігор на секунду заплющив очі, наче збираючись із силами, а коли відкрив голос став низьким, майже зломаним.

— Біль. Зраду. Приниження. — Він ковтнув повітря. — Те, що зробив Артем із нею, ти навіть уявити не можеш.

Настя напружила плечі, ніби хтось вдарив її словами.

— Розкажіть… — вона боялась власного голосу.

Ігор почав повільно, але кожне слово звучало так, ніби він виривав його з себе силоміць.

— Артем використав її. Двічі. Аня була… занадто доброю, занадто вразливою… Вона любила Артема з дитинства. Ти не уявляєш наскільки сильно… Вона завжди була поруч, допомагала йому, покривала його дурощі. Вона жила ним, а він цього не помічав… чи не хотів помічати.

Марина дивилась на нього з недовірою, але Настя не могла відірвати погляд.

— Як… використав? — ледве прошепотіла вона.

Ігор підвищив голос:

— Вони переспали. Коли вони вперше… переспали, — Ігор стискав кулаки так сильно, що руки трусилися, — він сказав їй забути. Наче це було нічим. Наче вона була нічим.

Настя закусила губу так сильно, що відчула смак крові.

— Я зайшов у її кімнату… — Ігор знизив голос до шепоту. — Вона сиділа на підлозі, обхопивши себе руками, і ридала. Вона сказала: “ Ігорю! Братику… він лишив мене… використав і сказав… забути цю ніч…” Це був її перший раз і вона вірила, що для нього це теж щось значило, як і для неї.

Настя дивилась у підлогу. Перед очима в неї стояла Аня незнайома, але жива в словах Ігоря, і від цього ставало все гірше.

— Я заспокоював її, як міг і скільки міг, але вона тільки повторювала: “Як? Як я можу це забути, якщо я його люблю?” — Ігор витер очі, але сльози знову навертались. — Через кілька годин вона заспокоїлася і сказала мені: “Давай і справді забудемо… так буде краще…” І я… я забув, бо вона просила. Раді неї.

Настя ніяк не могла зрозуміти, чому всередині замість емоцій порожнеча. Глуха, безкінечна.

— Але ж чому вона… — вона не докінчила.

Ігор відповів без паузи. Наче чекав цього запитання.

— На її двадцятий день народження все повторилося. Вони випили… і він знову з нею переспав… а на ранок він знову сказав все забути, а потім вона завагітніла. Коли вона сказала йому про це знаєш, що твій благодійний їй відповів?

Настя підняла на нього погляд. Її руки тремтіли.

— “Позбудься.” — Ігор прохрипів. — Так він сказав. Їй. Заплаканій, зламаній, самотній.

Марина різко втрутилась:

— Це брехня! Я не вірю…

— А це не для тебе правда, — Ігор повернув голову до Насті. — Це для неї.

Настя відчула, як щось холодне й важке опускається їй на груди.

— Вона прийшла додому, розповіла все мені… усе… Я поїхав до Артема, вимагав, щоб він одружився з нею, але коли ми повернулися…

Він замовк. Наче втратив голос.

— Ми зайшли в її кімнату її не було, потім у ванну… Там вона лежала в ванній вся вода в крові… зверху плавали білі лілії. Лілії вона любила найбільше… і померла в них. Це став символом її кохання до нього.

Настя закрила рот руками. Її ноги підкосилися Марина ледь встигла підхопити її під лікті.

— Не очікувала від нього такого, правда? — Ігор посміхнувся холодно. — А це лише мала частина того, на що він здатний. Тепер він відповість за все. За її сльози, за її страждання, за її смерть. Він буде страждати так, як страждала вона. Так, як страждав я.

— Ми нічого не знали… ми не винні… — прошепотіла Настя.

— А Аня була винна? — тихо, але смертельно небезпечно відповів він.

Марина ступила вперед:

— Відпусти нас. Ми підемо. Ми не будемо з ними спілкуватись. Ми не маємо до цього відношення, — твердо сказала Марина.

— Ні. Через вас він почуватиметься так, як має, а зараз… почнемо знімання фільму.

Ігор увімкнув камеру.

Настя завмерла. Світ ніби зменшився до цього об’єктива.

Андрій рухався до неї повільно, але впевнено.

Настя стояла, не розуміючи, що відбувається, тільки серце билося так гучно, що вона майже нічого не чула. Вона не встигла ані відступити, ані крикнути.

 Він схопив її за руки. 

Ігор знімав.

Марина кричала.

Настя відступила вперлась у стіну. Андрій нахилився так близько, що вона відчула його дихання. Він почав торкатися її обличчя, губ, плечей, спускаючись нижче до грудей, потім взяв її за талію і прижав до себе ще ближче. Настя здригалася, намагалася вирватись.