Розділ 60. Тіні минулого ведуть уперед

Від лиця Артема 

Місто за вікном машини тягнулося сірими лініями, і здавалося, що навіть світло фар не пробиває густу напругу, що повисла між Артемом і Льошею.

Тиша була не просто тишею вона була важкою, густою, такою, що давила на вуха. Артем сидів за кермом, стискав його так сильно, що пальці побіліли. Льоша кидав на нього короткі, непевні погляди, але мовчав у нього був досвід він знав, коли краще не чіпати друга, а коли потрібно… влізти в його тишу і він вибрав друге.

— Тьом… — тихо почав він, не дивлячись прямо, щоб не тиснути. — Тоді, з Анею… Що між вами сталося реально? Бо ти так і не розповів, а ми ж… без секретів.

Артем не відреагував одразу.

Лише сильніше стиснув кермо, так що кісточки вибіліли ще сильніше.  Світлофор попереду різко перемкнувся на червоне. Машина, наче зітхнувши, зупинилась. Артем нарешті повернув голову до Льоші. У його очах не було злості, але там була інша буря: вина, пам’ять, роздратування, біль, і щось схоже на незакриту рану.

Він заговорив низько, тихо:

— Ти знав… я її не любив. Ніколи. Вона просто… була поряд. Дитинство, підлітковий вік… Завжди біля мене. Завжди... Вона вміла бути там, де я. Навіть коли я не просив і не хотів. Вона любила мене так сильно, що… інколи я задихався від її присутності.

Льоша повільно кивнув.

— Знав. Але… це не привід… до такого… різати собі вени.

Артем видихнув, і в тому видиху було стільки гіркоти, що Льоша мимоволі напрягся.

— Ми тоді… переспали.

Слова зависли між ними, холодні, як крижини.

— Я запропонував забути це. Бо для мене… це нічого не значило. Для неї це було всім...

Позаду засигналила машина, зелене світло спалахнуло, і Артем різко натиснув газ. Далі дорога потонула в мовчанні, але тепер воно було іншим тяжким і тривожним.

У клуб вони зайшли, як двоє привидів.

Борис уже чекав на них. Очі червоні від недоспаних ночей, але мозок холодний.

— Є дещо, — сказав він і врубив перегляд камер.

На екрані червона машина. Впевнено їздить вулицями. Один район, потім інший кілька разів зникає, але потім зʼявляється і різко зникає в біля кінця Київа.

— Ось вона. Тут, тут і тут, а ось тут… — Борис показував на карті. — Вона зникає. Жодна камера далі її не показує. Там спершу район без камер, а далі де є камери вона не зʼявляється.

Артем нахилився ближче. Опираючись руками об стіл.

— Ми перевіряємо, — продовжив Борис. — Чи вона з’явиться ще тут в інші дні, але потрібно час. Хоч година, може дві.

— Добре, — ледве видихнув Артем.

У своєму кабінеті Артем не сів у крісло він просто стояв посеред кімнати, тримаючи телефон у руках, наче той був вибухівкою.

Він увімкнув відео знову. Настя. Його Настя. Побита, виснажена, з поглядом, у якому вогонь ще тлів, але вже був на межі згасання. Він ніколи не пробачить собі, що таке допустив. Те, як вона здригнулася від ривка, як стискала зуби, як намагалася триматись, навіть коли її били.

Артем стиснув кулаки так сильно, що нігті впилися в шкіру. Він перемотав на кілька секунд назад. Зупинив кадр.

Позаду Насті неясний шматок інтер’єру: обшарпана стіна, на стіні килим, кут сходів, вікно з наліпками.

— Льош… Іди сюди.

Той підійшов, вдивився.

— Ти це впізнаєш? — тихо, але жорстко спитав Артем.

Льоша довго придивлявся, морщив лоба, але нарешті похитав головою.

— Ні. Взагалі нічого знайомого.

Артем важко видихнув:

— Це будинок Ані.

Льоша підняв голову різко, майже різкіше, ніж дихнув.

— Серйозно?

— Абсолютно, я впізнав вікно з наліпками і килим.

І тут задзвонив телефон.

— Так, Боря? — Артем відповів миттєво.

— Машина… з’являється в тому районі щодня. Всі чотири тижня. Не завжди в однаковий час, але вона там зʼявляється.

Артем навіть не дочекався кінця фрази.

— Йдемо до тебе.

У Бориса на моніторі був виділений величезний сектор.

— Ось радіус, де вона зʼявляється і зникає, — показав він.

Артем провів пальцем по карті, наче шукав дірку у світі.

— Тут… стоїть будинок Ані її батьків, але його продали після її смерті…

Льоша вже діставав телефон.

— Влад? Мені треба інформація по будинок Корнієнка Володимира Михайловича, хто його купив і по машині Корнієнко Анни. Дуже терміново.

Чекання було пекельним. Навіть Борис сидів не так спокійно, як завжди. Артем ходив по кімнаті, наче тигр у клітці, на кожен звук телефону здригався.

Нарешті дзвінок.

— Влад? — Льоша підняв трубку.

— Власник всього Корнієнко Ігор Володимирович. Брат Ані. Він володіє і будинком, і машиною. Все на ньому.

Тиша після цього була не просто тишею. Вона була вироком.

Артем узяв ключі від машини так різко, що хлопці підскочили.

— Ми їдемо. Я впізнав задній фон. Настя… там.

Влад відповів з телефону без паузи:

— Група вже збирається. Зустрінемося там, але за кілометр від будинку. Будемо працювати тихо.

Борис піднявся:

— Я з вами.

Ніхто його не зупиняв.

На виході Артем глянув на темну ніч за дверима й прошепотів:

— Якщо хтось там торкнувся її ще раз…

Сьогодні в цьому будинку хтось умре і двері грюкнули так, що стіни клубу здригнулися.