Розділ 59. Кров холоне від кожної дрібниці

Три дні після відео Артем майже не виходив із клубу. Він перебирав дані, переглядав камери, перечитував кожну нотатку, яку вони зробили за останні тижні. Льоша вже не раз намагався витягнути його хоч на пів години подихати свіжим повітрям, але Артем відмовлявся вперто, мов звір, замкнений у клітці, який чує запах здобичі, але не може її знайти.

Борис і Влад працювали без зупинку:

— Пробиваємо райони, — говорив Влад, повертаючись о третій ночі. — Вже дістали плани всіх складів, підвалів, недобудов, але поки глухо.

Артем сидів в кабінеті тиша там була не просто відсутністю звуку вона давила, стискала груди, змушувала кожного всередині рухатися повільніше, дихати обережніше. Наче зайвий подих міг розвалити всіх. Артем сидів за столом, але було видно, що він давно перестав щось аналізувати. Очі червоні, втомлені так, що здавалось, ще трохи і він просто знепритомніє. На столі лежали десятки роздруківок, карти, телефони, кабелі, ноутбуки усе, що могло бодай на міліметр приблизити його до Насті. Та не наближало.

Льоша ходив по кабінету туди-сюди, пальці постійно хрустіли звичка, що зʼявлялася в нього тільки в піковому стресі. Він зупинявся біля вікна, видихав, знову ходив. Кожні дві хвилини дивився на телефон, ніби очікував, що той оживе сам і раптом вібрація. Не гучна, але в тій напрузі вона звучала як вибух.

Льоша взяв телефон, глянув і зблід так, ніби з нього витягли життя.

— Артем… — голос зірвався. — Ти це маєш побачити.

Артем не одразу відреагував в нього навіть руки не слухались він наче з глибини піднімався.

— Що там? Якщо знову…

— Це не “знову”. Це інше.

Льоша повернув екран.

Фото. Те саме авто. Чорне.

Таке ж, як те, що їхало за ними тоді, дорогою з Борисполя.

— Звідки? — запитав він, уже піднімаючись різко, відкинувши стілець.

— Один волонтер, який моніторить закинуті промзони, виклав фото машини у групу, шукає власника. Вона там вже довго стоїть, — Льоша читав повідомлення від Влада. — Ми натрапили на неї випадково. Дуже випадково. Вона стоїть на лівому берегу в районі, де камери давно не працюють.

Влад увійшов, почувши останні слова:

— Я вже підготовив групу хлопців щоб їхати туди, якщо машина і досі там у нас є шанс.

Артем навіть не відповів він уже збирав речі.

Через пів години вони стояли у промзоні.

Вітер холодний, рве капюшони. Металеві конструкції свистять, наче попереджають про небезпеку і посеред цієї мертвої зони вона машина, чорна, брудна. Залишена так, ніби її сюди відбуксирували й кинули.

Льоша присвиснув:

— Вони що, колекціонують транспорт? Уже друга покинута. Не бояться, що ми вийдемо на них по авто?..

Артем мовчав він просто дивився на машину так, ніби намагався вичитати з неї хоч щось, потім він підійшов першим.

Його руки тремтіли, але він приховував, стискуючи кулаки так, що побіліли кісточки. Двері закриті. Один із людей Влада підійшов, дістав молоток і одним чітким ударом вибив бокове скло біля водія. Скло посипалось. Він обережно відсунув уламки й відкрив дверцята зсередини.

Артем вдихнув, ніби опускав голову під воду, і нахилився всередину.

Вони оглянули салон. Порожньо. Жодних речей, жодних слідів і тільки одна дрібниця, маленька. Непомітна сторонньому окові брелок з ключами. Потертий, старий, скромний, з написом “Stich”, а в Артема з горла вирвався смішний звук не стогін, не видих, щось середнє між болем і шоком.

— Це… — він торкнувся брелока двома пальцями, як святині. — Це було Ані, від будинку.

Льоша відразу подумав те саме, але сказав обережніше:

— Після її смерті будинок продали.

— Її брат, — тихо сказав Артем. — Міг залишити собі… як пам’ять і возити з собою

Влад нахмурився і коротко сказав:

— Оглядаємо місцевість.

Пройшла година як вони вже майже обійшли територію, коли з-за старого контейнера вискочила компанія підлітків. Пʼятеро. Гучні, безстрашні, ті, хто росте на занедбаних заводах як на дитячому майданчику.

— Е! Мужики! — один махнув рукою. — Це ваша тачка чи ви шукаєте її власника?

Влад підійшов вперед, спокійний, але з холодною загрозою у погляді.

— Ми шукаємо власника.  Бачили, хто її залишив?

Пацан у червоній футболці криво усміхнувся.

— Може й бачили, а може… і ні, але, самі розумієте, інформація тут не безкоштовна.

Льоша глянув на нього так, що навіть вітер стих. Артем дістав гроші й сказав тихо:

— Хочеш заробити заробиш, але ти кажеш спочатку все, що знаєш.

Пацан зробив вигляд, що зважує.

— Ну добре, ми тут  ТікТок часто знімаємо… Тут спочатку машина червона стояла довго години три. Потім під’їхала оця чорна з неї вийшли два парні, в чорних ковтках… і пересіли в ту червону.

— Номери памʼятаєш? — вирвалося у Артема.

— А гроші? Бо щось я не бачу, щоб ти мені платив.

Артем кинув купюри, навіть не порахував.

— Говори.

Пацан задоволено кивнув:

— Є фото з тою червоною та відео, як вона поїхала. Ми встигли зняти контент.

Льоша хмикнув:

— Ну хоч від вас користь є, —і підійшов ближче. — Скільки хочете за фото і відео?

Хлопець, навіть не думаючи:

— У три рази більше, ніж він зараз дав.

Артем довго не думав.

— Домовились.

Хлопець простягнув телефон:

— Давай номер. Перекину у вайбер.

Артем набрав свій. Через секунду прийшло відео і фото. Хлопці пішли. 

Артем відкрив перше фото і серце різко вдарило. Червона машина. Знайома до болю, до мурашок, до злості.

— Це… — Артем ковтнув. — Це Ані… Її машина…

Льоша присів на корточки.

Влад зробив крок ближче:

— Вона була продана. Хтось її викупив.

Артем довго дивився на фото. Дихання стало швидким в очах блиснула лють справжня, небезпечна.

Він переслав Борису фото і

одне повідомлення:

“Пробивай негайно. Це слід.”

І вперше за ці кляті дні

він відчув, що нарешті щось рушило. Крихітна нитка.

Тонка, хитка, але надія..