Розділ 58. Плутанина в голові, страх у серці

Настя сиділа поруч із Мариною, обійнявши коліна руками. Їхні спини торкалися холодної стіни, на матраси просочився запах вологи, пилу і страху. Вони стискалися одна біля одної так, ніби це могло врятувати. Марина весь час держала руку Насті, їй здавалося, що стіни пам’ятали їхні крики.

Тепер дівчата намагалися хоч якось відволіктися в розмові.

— Хто така ця Аня?.. — ледве чутно прошепотіла Марина. — Чому вони її згадують? Чому вони весь час повторюють її ім’я? Чому той псих в балаклаві так ненавидить Артема? І до чого тут ти?

Настя склала руки на колінах і втупилась у брудний бетон під ногами. Вона мовчала. Сама нічого не розуміла в голові все перемішалося: її ім’я, Артем, ця Аня… Її брат, Андрій.

Пазл, що не складається, але лякає навіть у розібраному вигляді.

— Я… не знаю, — сказала вона тихо. — Артем ніколи не говорив про якусь Аню. Ніколи… Якщо вони мстяться Артему… Значить він знав цю дівчину, але чому… чому вони прийшли за нами?

Марина притягнула коліна до грудей, закусуючи губу.

— Чому брат Ані разом з Андрієм? Вони ж ніби зовсім різні… Але вони працюють як команда. Значить, вони давно знайомі, але як вони познайомились? І чи давно вони знають друг друга?

Насті здалося, що голова розколюється від цих питань, на які немає відповідей.

— Я не знаю… але щось вони від нас хочуть. І це… — вона проковтнула клубок у горлі. — Це точно не просто помста.

Марина кивнула, але її руки тремтіли.

— Настю… — вона стиснула подругину долоню. — Я вже не розумію, скільки часу пройшло. День? Тиждень? Місяць? У мене все змішалося…

— Чотири неділі, — прошепотіла Настя.

— Ти сильна. Я б не змогла… пережити те, що пережила ти.— Марина намагалася посміхнутися, але губи лише сіпнулись. — Я… я боюся, Настю у мене сил майже немає.

Настя підповзла ближче, обійняла її.

— Вони нас шукають, — сказала твердо, хоча голос тремтів. — Я знаю, що шукають Артем обіцяв. Він… не залишить мене. Нас.

— Я вірю… — пробурмотіла Марина, хоч і звучало це більше як спроба переконати себе.

Раптом зверху пролунали важкі кроки. Обидві дівчини напружилися, наче струна. Погляди їхні зустрілися перелякані, розширені, наповнені панікою.

Двері різко відчинилися. Увійшов Андрій. Атмосфера в підвалі змінилася, ніби впала ще одна бетонна плита. Він йшов повільно, насолоджуючись їхнім страхом. Очі хвороблива насолода, посмішка тваринна.

Він підійшов до Насті, схопив за лікоть так грубо, що вона втримала рівновагу.

— Гарна… ти сьогодні, — сказав він, розглядаючи її так, ніби вона його річ. — Хоч побита, виснажена і така… нещасна, але мені, знаєш, навіть подобаєшся ти така.

Настю зсудомило, вона різко відсторонилася:

— Ти… огидний, — видихнула вона.

Його пальці лише сильніше впилися в шкіру.

— А ти мені подобаєшся навіть такою. Слабкою, безсилою.

Марина шарпнулась уперед, ніби хотіла захистити її, але Андрій кинув на неї такий погляд, що вона завмерла на місці.

Андрій нахилився до Насті  так близько, що та відчула його дихання.

— Я прийшов повідомити… що відео доставлено, — він посміхнувся, ніби це найприємніша новина.

Настю наче вдарили.

«Він бачив… Артем бачив… мене такою…»

— Чи хочеш ще почути новину? — Андрій нахилився ближче.

— Ні… — прошепотіла вона, але голос її зрадив.

Андрій не зважав на її відповідь:

— Він розкидає меблі, ламає все у своєму кабінеті і кричить, що вб’є мене, — Андрій засміявся. — Дивно, правда? Усе так передбачувано, а я думав, він сильніший, але він слабкий. Думає, я не бачу його страждань і наступного кроку? — він торкнувся пальцем скроні. — В мене зв’язків більше, ніж він думає.

Марина стиснула руку, почувши це в її очах зʼявився новий страх.

Тепер вони знають усе.

Навіть про те, що Артем робить там.

Як?..

— Він тебе шукає. Не спить. Не їсть, але поки він не знаходить навіть тіні твої. 

Серце Насті стиснулося так боляче, що вона ледь не втратила рівновагу. “Не ламайся через мене…” подумала вона. “Тільки не вини себе. Не муч себе”.

Андрій тим часом повернувся до Марини.

— І тебе шукають теж. Ваші чоловіки там сходять з розуму, але це нічого не змінює.

Марина обхопивши руками плечі присіла. Її губи побіліли.

І тут двері відчинилися знову і зайшов брат Ані в балаклаві, як завжди. Тиша, темрява і холод ідуть за ним хвостом. Він не дивився на Марину тільки на Настю. Повітря стало важким. Марина мимоволі притислася до Насті.

Він підійшов до Андрія.

— Я хочу, щоб Артему було так само боляче, як мені, — сказав він тихо, майже шепотом, але голос був гостріший за ніж. — Болісно, безвихідно, нестерпно. Як тоді мені, коли я втратив свою сестру. Від того дня я чекав. Я готувався. Я збирав кожну крупинку інформації, кожну можливість і ось час настав.

Настя проковтнула повітря, якого раптом їй стало замало.

Марина ледь чутно видихнула:

— Боже…

Настя зібрала рештки сміливості:

— Хто така Аня? Як вона повʼязана з Артемом?

Він нахилився ближче, і навіть через балаклаву Настя відчула, як його погляд пропалює її  наскрізь.

— Її перше й останнє кохання був Артем. — Кожне слово падало, як камінь на серце. — Вона померла через нього, а тепер… я заберу тебе в нього назавжди.

Марина різко втягнула повітря, її очі наповнилися сльозами, але вона трималася.

— Ми так не домовлялися, — прошепотів Андрій, косо глянувши на нього.

— На горі поговоримо, — холодно відповів брат Ані й перебив його.

Перш ніж піти, він наблизився до Насті. Провів пальцем по її побитій щоці. Вона відчула, як шкіра обпалюється.

— Ви схожі, — прошепотів він. — Та сама форма очей, та сама крихкість. — Його голос захрип. — Та сама вразливість ті ж риси обличчя. Ти її відлуння і мене це більше роздратовує. 

І штовхнув її так, що вона впала на матрац.

Вони пішли. Двері грюкнули. Тиша впала важка, давляча. Марина кинулася до Насті: