Розділ 57. Кров і холод

Від лиця Артема

На екрані  невідомий номер.

Артем відчув, як щось у грудях стислося, пальці натиснули «відтворити».

Перша секунда чорний екран, потім тихий жіночий стогін, слова і кадр ожив. Настя. Його Настя.

Вона сиділа на стільці, руки зв’язані, волосся скуйовджене, обличчя бліде, губи потріскані. Під очима синці, біля губ подряпини, на яких запеклася кров. Камера наближалася ближче і він побачив її очі.

Втомлені, спустошені, але… живі. Вона ніби дивилася просто в його очі, через екран, крізь усі відстані й час.

Позаду почувся чоловічий голос насмішкуватий, холодний.

Артем застиг, як укопаний, дивлячись як її цілують, потім слухаючи, як хтось над неї насміхається і… б’є її долонею по щоці. Настя не закричала. Лише злегка відвела погляд убік. Потім знову поцілунок і ляпас. Екран загорівся чорним і через секунду зʼявився брат Ані.

— Бачиш, яка вона слухняна і жива, — голос сказав з ухмилкою. — Але надовго її не вистачить. Як вважаєш на скільки її вистачит?

Відео урвалося. Темний екран. Тиша.

Артем довго дивився на телефон, ніби сподівався, що це жарт, монтаж, чиясь дурна гра, але все в ньому кричало, що це справжнє. Він підскочив, кинув телефон на стіл, всередині все вибухнуло не стримавшись почав розкидати монітори на підлогу, крісла геть, папери полетіли в різні боки, кава розлилася по документах, наче кров на білій сорочці. На клавіатуру впала його рука, та тріснула. У кабінеті зашуміли звуки стук, скрегіт, дзвін порожніх чашок.

— Вб’ю! — голос вирвався з нього, хрипкий, чужий, ніби це кричав не він, а звір, що прокинувся всередині. — Я їх вб’ю! Я розірву їх! Виродки вбʼю !

—  Тема! Заспокойся, — крикнув Льоша, що миттєво опинився поруч. Він схопив його за плечі, намагався заспокоїти його. — Ти цим їй не допоможеш.

Але Артем наче не чув. Його очі були червоні, він важко дихав, і в кожному вдиху лють, у кожному видиху біль.

— Я їх знайду… і знищу… — шепотів він, притискаючи руки до скронь. — Він торкнувся її… Він дивився на неї… Він її вдарив…

На гуркіт у двері влетів Борис, за ним Влад. Вони застигли на порозі: кабінет був схожий на поле бою. Влад мовчки підняв телефон, що лежав на підлозі, поглянув на екран і лице його спохмурніло.

— Що це? — спитав Борис, але Влад уже знав відповідь.

— Прийшло відео, — тихо промовив Льоша, ковтаючи злість. — Подивіться самі.

Хлопці подивилися відео. Кілька секунд усі мовчали, тиша була така густа, що чути було, як клацає старий годинник на стіні.

Влад покликав хлопця і віддав телефон, і різко сказав:

— Відслідкувати номер. Зараз. Через п’ятнадцять хвилин хочу бачити адресу. Підключіть усі канали, хай хоч неофіційно, мені все одно.

Артем стояв біля вікна, спершись лобом об холодне скло. Його плечі здригалися, дихання було уривчасте. Льоша підійшов ближче, але не торкнувся просто стояв поруч, мовчки, бо знав: іноді мовчання єдине, що може втримати людину від безумства.

Через 15 хвилин Влад отримав дзвінок.

— Є адреса. Старий район, приватний сектор. Їдемо.

Команда зібралася миттєво.

Влад скликав оперативну групу з десяти людей тих, кого можна кинути в поле негайно, а Борис взяв із собою двох надійних техніків з відділу камер.

Десять чоловіків були, озброєні до зубів, у чорному одязі у кожного в очах напруга і холод.

Вони виїхали колоною спочатку дві машини, потім ще чотири. Артем у першій, поруч Льоша, Влад і Борис за кермом. 

Дорога тягнулася в тиші. Льоша намагався щось сказати, але кожне слово застрягало.

— Ти тримайся, брат, — прошепотів він нарешті. — Ми знайдемо її.

Артем не відповів. Він просто дивився вперед, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.

Коли вони зупинилися біля будинку час ніби завмер. Старенький двір, облуплений паркан. Влад першим вийшов, підійшов до дверей і постукав.

Їм відкрила літня жінка, за нею чоловік. В очах подив, страх і плутанина.

—  Доброго дня. Ми шукаємо цих людей, — Влад показав фото дівчат. — Не бачили?

— Доброго. Ні, не бачили, — тихо відповів чоловік. — Тут багато чужих приїжджає, але таких не було.

Але коли Влад показав фото Андрія, жінка знітилася.

— Ось цього бачила… годину тому, може трохи більше. Стояв біля паркану, курив, потім пішов у бік… сам. Я думала, це хтось із приїжджих.

Артем відчув, як кров приливає до голови.

— І куди саме він пішов? — різко спитав він.

— Туди, в сторону… поля, — вона вказала рукою, — через десять хатів починається поле.

Борис підійшов ближче:

— Камери у вас є?

— У нас ні, — похитав головою чоловік. — Але в сусідів стоїть камера, тільки вони у від’їзді.

Влад коротко кивнув.

— Добре. Якщо зможете, дайте знати, коли вони повернуться.

Вони швидко обійшли двір, перевірили сліди. На ґрунті чіткий відбиток черевика, а трохи далі слід від машини, що зупинялась. Влад сфотографував усе.

Коли команда зібралася біля машин, Борис вже з кимось говорив по рації:

— Хлопці, підніміть усі камери по району. Заправки, магазини, приватні будинки. Все, що має запис. І ще хай проб’ють номер, може, він ловив вежу ще десь неподалік.

— Зрозуміло, — почувся у відповідь голос.

Влад подивився на Артема.

— Ми знайдемо його. Обіцяю.

Артем мовчав. Його очі були скляні, але всередині вирувала буря. Він відчував, що час грає проти них, що з кожною хвилиною її біль зростає.

Він дивився на поле, на ту темну лінію дерев у далині, йому здавалося, що десь там її крик, приглушений землею.

Він стояв і думав лише одне:

“Якщо вона ще жива я витягну її, якщо ні я перетворю їхні життя на пекло.”

У машині, дорогою назад, телефон знову завібрував. Знову невідомий номер… Коротке повідомлення.

Він відкрив і застиг. Лише два слова:

“Не спізнись.”

Серце ударило так, ніби хтось вдарив кулаком у груди. Погані передчуття затягнули його, як холодна вода.