Розділ 56. Пекло без світла

Чотири неділі. Двадцять вісім днів, які тягнулися, як нескінченність для Насті й Марини час зупинився вони не знали, який сьогодні день, котра година, чи є ще світ за цими бетонними стінами. Їх тримали в холодному, сирому підвалі, де світло лампочки горіло лише кілька годин на день.

Підвал став їхнім пеклом, темним і вогким, де пахло цвіллю, і навіть повітря було важко вдихати. Їх годували двічі на день холодною їдою або шматком несвіжого хліба з водою.

Іноді в тарілці плавали кілька шматочків картоплі, але навіть це здавалося святом. Голод був постійним тупий, болючий, злий. Їли мовчки, сидячи поруч на надувних матрацах, притискаючись одна до одної, бо від холоду зуби цокотіли навіть удень.

Їхні тіла змінилися: щоки зникли, очі потьмяніли, губи потріскані, під очима сині кола. Настя дивилася на свої руки тонкі, в синцях, з порізами від мотузок. Вона майже не впізнавала себе.

Колись у дзеркалі вона бачила усміхнену дівчину, з іскрами в очах, з теплом на губах, а тепер порожнечу. Тінь. Лише коли думала про Артема, десь глибоко всередині знову займалася іскорка така мала, що боялася її втратити.

Андрій часто приходив.

Іноді просто дивився, сидів навпроти мовчки, як вовк, що спостерігає за здобиччю. Іноді починав знущатись то образою, то ляпасом, то цілував…

Більше діставалося Насті, але Марині тоже іноді діставалось. Вона бачила в його очах якусь темну пристрасть, спотворену ненавистю.

Його поцілунки, удари, погляди усе було змішане в хворобливий коктейль, у якому не залишалося місця для людяності. Марина плакала часто вночі, коли думала, що Настя спить, Настя ж не спала вона просто лежала з закритими  очима, слухала, як капає вода зі старої труби, і шепотіла подумки:

«Тільки тримайся. Артем тебе знайде. Обіцяв».

Одного вечора, коли світло в підвалі вже давно згасло, Марина тихо сказала:

— Я більше не можу, Настю… Мені здається, що сили закінчуються. Я не знаю, скільки ще витримаю…

Її голос був ламкий, тихий, як шелест сухого листя.

— Не можна здаватись, — відповіла Настя, взяла її руку. — Я вірю, що хлопці нас шукають. Вони не зупиняться.

— А якщо… — Марина вдихнула повітря, важко, — якщо нас уже ніхто не шукає? Якщо вони думають, що ми…

Настя рвучко підняла голову:

— Не смій так казати! Ти чуєш? Артем обіцяв, що не залишить нас.  Він не з тих, хто здається. Він знайде нас.

Марина подивилась на неї крізь сльози й тихо прошепотіла:

— Ти, мабуть, маєш рацію… Я вже сама не розумію, що кажу…

Настя обняла її, міцно, як сестру, як єдину рідну людину, що залишилась. Марина поклала голову їй на плече. Вони сиділи мовчки, слухаючи, як десь зверху рипить сходинка і одразу застигали, бо знали: якщо хтось спускається буде боляче.

Двері різко відчинилися.

Звуки кроків, важких, упевнених. Андрій. Його тінь упала на стіну довга, страшна.

— Прийшов час зняти кіно для твого коханого, — промовив він із посмішкою, у якій було щось звіряче. — Ходімо, крихітко.

Настя відсунулась ближче до стіни, стискаючи кулаки.

— Я нікуди не піду.

— Ти підеш, — його голос став глухим. — І зробиш усе, що я скажу.

Він схопив її за руку, різко смикнув, так що вона ледве втрималась на ногах. Марина кинулась до них, намагаючись утримати подругу, але Андрій штовхнув її так сильно, що та вдарилась об стіну.

Настю потягнув нагору, по вузьких сходах, де стіни здавались ближчими з кожним кроком.

Вона чула своє серце воно билося гучніше, ніж його кроки.

Коли двері відчинились, вона побачила кімнату з брудним килимом, стільцем і штативом з телефоном.

Телефон уже стояв камера спрямована прямо туди, де вона мала сидіти. Біля вікна стояв інший хлопець у чорній балаклаві. Той самий, що називав себе братом Ані. Його очі за тканиною світилися холодом.

— Сідай, — коротко сказав він.

Настя не зрушила.

Тоді він сам підійшов і грубо штовхнув її на стілець. Він зв’язав їй руки, перевірив вузли й відступив убік.

— Усміхнись, — промовив Андрій, увімкнувши запис. — Твоєму коханому буде приємно побачити, що ти ще дихаєш.

— Ти… нелюд… — прошепотіла вона, але слова потонули в повітрі.

Настя стискала зуби, опустила погляд. Андрій нахилився, торкнувся її обличчя, потім губ. Вона відвернулась. Тоді брат Ані схопив її за волосся й смикнув так, що вона скрикнула. Андрій змусив її повернути голову до нього і він нахилився й поцілував її грубо, хижо, як звір, що рве здобич. Настя намагалася вирватись, але мотузки впилися в зап’ястя. Вона відчула, як по обличчю стікає сльоза не від болю, а від безсилля.

Коли він відступив, то дав їй ляпаса.

— Дуже погано, — холодно промовив. — Не переконливо давай ще раз.

— Андрію ще раз. Нашій крихітніці мало. — З насмішкою сказав брат Ані. — Більше жестокості вона же любить коли жестоко. 

Він знову поцілував грубо, безсоромно, немов хотів принизити, стерти її.

Після цього брат Ані підійшов і вдарив її по щоці сильніше, що звук ляпасу луною розлетівся по кімнаті.

Він вимкнув запис.

— Відведи її вниз, — кинув брат Ані, навіть не дивлячись. — На сьогодні вистачить.

Настю потягнули назад до підвалу. Коли двері зачинилися, вона впала на коліна. Марина одразу підбігла до неї, обняла, почала гладити по спині, шепочучи:

— Тихо… все добре, Настю… все добре…

Але добре не було. Настя трусилася, її плечі сіпались.

— Він… він змусив мене… зняти це відео… для Артема… — її голос тремтів.

Марина стискала її, мов дитину.

— Покидьок… нелюд… він за все заплатить, чуєш? За все.

Настя схилила голову їй на плече.

Очі її були сухими, але всередині море болю. І попри все вона шепотіла собі під ніс, ледь чутно:

«Тримайся… Артем тебе знайде… Ти йому обіцяла… Бути сильною»

У темряві підвалу, серед тиші й страху, залишилося лише їхнє важке дихання й крихітна надія, яка ще не згасла.