Розділ 55. Коли серце відчуває

Від лиця Артема

Минуло чотири тижні.

Чотири безсонних, нескінченних, задушливих тижні.

Кожен день був схожий на попередній пошуки, дзвінки, нові сліди, що вели в нікуди. Артем майже не спав, не їв. Його руки тремтіли від виснаження, а очі стали червоними, як після тижнів без відпочинку. Льоша теж змінився мовчазний, з порожнім поглядом, який колись світився легкістю й жартом. Тепер у ньому лишилися тільки напруга й лють. Вони їздили, телефонували, прочісували кожен куточок, де могли бути хоч якісь сліди.

Борис і Влад теж не припиняли пошуки. Борис зі своєю командою днював і ночував перед екранами, передивляючись записи з сотень камер по Києву.

— Нічого, — бурмотів він щодня. — Просто нічого. Як крізь землю провалилися.

Його голос із кожним днем ставав все більш хрипким, ніби ці чотири тижні він розмовляв лише з машинами, а не з людьми.

Влад діяв по-своєму пробивав усі Київські вокзали, автостанції, приватні камери біля кафе, на трасах, біля приватних будинків, навіть просив знайомих у прикордонників перевірити записи. Результату не було. Жодної зачіпки.

У кабінеті клубу стояла важка тиша. Стіл був завалений паперами, роздруківками, картами, розкладеними по секторам. На моніторах миготіли зображення з камер безкінечні потоки людей, машин, облич.

Ніхто не говорив, поки першим не заговорив Льоша:

— Може, вони вже не в Києві, — сказав тихо, але його голос прозвучав гірко. — Стільки часу минуло, жодного натяку, що вони тут.

— Все може бути, — відповів Влад, притискаючи пальцями скроні. — Я вже перевірив усі можливі напрямки в Київі. Нічого. Наче хтось стер їх з карти.

Артем мовчав. Його погляд був порожній, але всередині вирував шторм. Він стискав кулаки, поки кістки не побіліли, нігті впивалися в шкіру.

— Таке вперше, — промовив він нарешті, тихо, але в його голосі звучала втомлена злість. — Щоб ми стільки часу шукали і нічого. Вони десь тут, я відчуваю. Але де?

Борис піднявся і почав ходити по кімнаті, гупаючи важкими кроками.

— Я підключу зв’язки з інших областей, — сказав він твердо. — Ми розширимо кільце, якщо вони виїхали, то мають десь засвітитися. Ми не можемо виключати це.

— А якщо їх уже вивезли з країни? — задумливо кинув Артем.

Йому було страшно це вимовляти, але ще страшніше було мовчати.

— На кордонах чисто, — відказав Влад. — Їхні фото розіслані всюди. Жодної згадки, жодного обличчя, що збігається.

— А якщо нелегально? — втрутився Льоша. — Через приватників, човнами чи вантажівками.

Влад глянув на нього:

— Могли, але навіщо? Якщо вони хотіли помститися Артему чи Насті, то тримають їх десь поруч, щоб вони мучались.

— А може їх вже не має в живих? — спитав Борис і відразу пожалів.

Артем підняв голову, в очах блиснула лють:

— Не смій навіть думати, що вони мертві. Вони живі! — він стукнув кулаком по столу так, що монітор хитнувся. — Я це відчуваю.

У кімнаті настала тиша. Глибока, як перед грозою.

Льоша підійшов, обережно поклав руку йому на плече:

— Заспокойся. Ми знайдемо їх, але якщо ми впадемо, то ніхто не підніме нас. Нам треба діяти холодно.

Борис кивнув і розгорнув ноутбук.

— Значить план такий. Я зараз підключаю своїх по ближнім областях, якщо нічого йдемо по інших областях. Влад, пробий усі заправки, магазини, вокзали біля Києва і ближніх областей. Може, хтось бачив білий бус чи позашляховик. І давайте ще раз переглянемо камери, але тепер з іншим алгоритмом шукаємо не машину, а силует людей, які могли появитися в чорних худі. Влад і хай хтось з твоїх хлопців подивиться за старими занедбаними місцями іноді там тримають людей.

Влад зітхнув:

— Добре, а ви двоє… може, хоч годину поспите?

— Відпочину, — сказав Артем тихо, — коли знайду свою Лате-лялечку.

Борис і Влад переглянулися, але нічого не сказали. Вони вийшли, і лишили друзів наодинці у темній кімнаті з миготливими моніторами.

Льоша сів на край столу, втупившись у підлогу.

— Як думаєш, вони там… нормально? — голос у нього зірвався.

— Не знаю, — відповів Артем. — Але боюся за них. Цей Андрій… він хворий. Йому все одно, над ким знищуватися, аби боляче було.

Довга пауза.

В кімнаті миготіли екрани, за вікном шуміло нічне місто, яке продовжувало жити, навіть коли чиєсь життя зупинилося в страху.

— І що тепер? — тихо спитав Льоша. — Ніяких нових підказок?

Артем хотів щось відповісти, але його телефон завібрував.

На екрані невідомий номер.

Він застиг. Погляд який прибитий до екрана наче в серце важкість, що опускається нижче й нижче, ніби камінь у воду.

— Хто це? — запитав Льоша.

Артем не відповів. Просто дивився на екран, і в нього холодніли пальці. Йому здалося, що навіть повітря в кімнаті стало густішим, важчим, наче хтось невидимий стоїть поруч. Він не відкрив повідомлення відразу. Просто сидів, вдивляючись у це невідоме ім’я, і відчував, як у грудях народжується те саме відчуття передчуття. Погане, лихе таке, яке приходить лише перед тим, як світ знову починає валитися.