Розділ 54. Сліди, яких не видно

Від лиця Артема 

Артем мовчав, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців у голові калейдоскопом мигтіли обличчя Насті, Марини, білі лілії, коробки, Андрій і той холодний погляд, який досі стояв перед очима.

— Артеме, — порушив тишу Льоша, — може, заїдемо хоч поснідати? Ми ж від учора нічого не їли.

Той зітхнув і кивнув.

— Добре, але швидко.

Вони зупинилися біля круглодобового ресторану. Усередині було тихо, лише запах кави й свіжої випічки нагадував, що світ живе далі. Льоша замовив собі омлет і чай, а Артем узяв тільки американо. Він не міг навіть дивитися на їжу в грудях стояв ком, що заважав дихати.

Коли офіціант відійшов, Льоша спитав:

— А ти точно впевнений, що Андрію допомагає брат Ані?

Артем повільно підняв погляд.

— Думаю, що так. Пам’ятаю… на її похороні він стояв осторонь. Майже не розмовляв ні з ким, потім підійшов до мене і сказав… “Одного дня я зроблю так, що ти відчуєш те саме, що й я. Заберу в тебе те, що буде найдорожче.” Я тоді навіть не сприйняв це серйозно. Думав біль, емоції… А зараз… зараз я розумію, що він просто чекав моменту.

— Довго чекав, — тихо сказав Льоша. — Але як він знайшов Андрія?

— Не знаю. Може, через когось з їхніх спільних знайомих. Може, через соцмережі, а може слідкував за мной весь цей час і вийшов на знайомих Насті. Зараз будь-кого можна знайти, якщо сильно хочеш.

Артем зробив ковток кави гіркої, майже обпікаючої, і прошепотів:

— Я тільки хочу знайти свою Лате Лялечку і більше не відпускати.

Льоша подивився на нього з розумінням. Сам переживав не менше просто вмів приховувати. Усередині все клекотіло, особливо коли згадував Марину.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин. За вікном метушився Київ люди поспішали на роботу, хтось сміявся, хтось говорив по телефону, а в них життя стояло на паузі.

— Що далі будемо робити? — спитав нарешті Льоша, залишаючи купюри під чашкою.

Артем задумливо подивився у вікно.

— Поїдемо до квартири дівчат, якщо Андрій там був він міг щось лишити. Хоч дрібницю, якийсь знак.

Він підвівся, накинув піджак.

— Тепер кожна дрібниця може стати підказкою.

Льоша кивнув і тихо додав:

— Тоді їдемо.

Вони вийшли з ресторану, а над містом уже високо піднялося сонце байдуже до того, що в чиїхось серцях сьогодні світанок так і не настав.

Хлопці виїхали з ресторану мовчки, як дві тіні, що котяться містом на своїй одній місії.  Льоша їхав обережно, іноді кидав погляд у дзеркало, де Артема відображення здавалося зовсім іншим: очі глибші, сіріші. Всередині все палало, але треба було думати холодно. Вони обоє знали, що кожна хвилина на вагу. Кожна дрібниця потенційний доказ, слід. Артем лише хотів знайти хоч якусь ниточку, що приведе їх до них. Під’їхали безшумно. Будинок стояв звичайно такий самий, як і раніше, ніби нічого не сталося. Льоша вийшов першим, Артем йшов слідом, намагаючись не показувати, що всі волоски на шиї повстали. Двері до під’їзду відчинилися, вони піднялися на свій поверх кожен крок вивищував гул у голові. Підійшли до дверей їхньої квартири. Артем підняв руку, але замість того, щоб нажати на дзвінок, нахилився і побачив: на порозі лежав букет. Біла маса пелюсток на тлі сірої плитки кілька стеблин перев’язані срібною стрічкою. Ті самі білі лілії. Серце зупинилося, голос у горлі пересох.

—Льоша, — прошепотів він, і в голосі була не лише тривога була лють, холодна і ясна. 

Артем нагнувся, обережно взяв букет у руки, наче це була вибухівка. Запах квітів розлився променем уранці, і він відчув нелюдську суміш полегшення й жаху: вони були тут. Нещодавно.

— Хтось просто поклав його, — сказав Льоша тихо. — Можливо, щоб залякати. Можливо, щоб дати знак. Букет сам по собі доказ, хтось був тут сьогодні вранці або зовсім недавно.

— Дзвони Борису, — сказав Артем. — Хай пришле сюди людей, щоб вони опитали сусідів: може, хтось бачив хто підніс букет, і камери з підʼїзду.

Льоша уже діставав телефон, пальці не тремтіли у нього стабільність, яка потрібна була Артему поруч.

— Переглянь камери біля будинку дівчат, тут хтось був приніс білі лілії, — прошепотів Льоша у телефон. 
Борис відповів дзвінком майже одразу, його голос був втомленим, але дієвим: 

— Ми ставимо додаткову обробку маршрутів, дивимось сусідні будинки, піднімаємо записи з четвертої ранку.

— Ще відправ когось сюди, хай опитає сусідів.

— Добре, — відповів Борис і відбив.

Хлопці затримали подих і відкрили двері. Квартира зустріла їх тишею, гладкою, як поверхня забутого озера. Кава на столі напівпорожня чашка, наче хтось прервався й відійшов хвилину тому. Ноутбук був закритий, диван акуратно застелений, на підвіконні стояла невеличка рамка з фотографією де Настя посміхається, і це здавалося Артему найжорстокішим контрастом.

Льоша закутив букет у чистий рушник і притиснув його до себе мов трофей, але очі його були вже на іншому: у кухні, у кімнаті, у коридорі він оглядав усе, як слідчий дивиться на місце події. Артем рушив до вхідних шаф, заглянув у комору там полички з банками, усе на місці. Пустота. Він стояв біля столу, взяв у Льоші ті квіти і держав у руках. Дотик пелюстки був як нагадування: вони були тут.  Це був виклик. Хтось прийшов, залишив повідомлення у вигляді лілій і зник, залишивши пустоту як клятву.

— Якщо це справа рук Андрія і брата Ані, — промовив Льоша, — вони не просто лякають. Вони граються. Ми маємо розуміти, що кожен їхній хід спланований і тепер ми теж маємо план.

Артем кивнув, але думки його бігли швидко: де вони? Куди повезли? Чи залишили якісь маленькі сліди, які ми могли пропустити?

—Давай діяти поки не приїхали люди Бориса. Ходімо по маршруту: спочатку сусіди, потім сусідні підʼїзди. Льошо ми ділимося зонами: ти береш східні під’їзди, я захід. Не даємо їм часу дихнути. Самі опитаємо сусідів.

Він кивнув, і в його очах зрозуміло горів той же вогонь, що й у Артема. Вони вийшли, зачинили квартиру за собою, залишивши на столі букет, який став мовчазним свідком їхнього недавнього перебування. Порожня квартира кричала одночасно помилковою звичністю й небезпекою: усе на місці, але люди зникли.