Розділ 53. Нитка, що обірвалася

Від лиця Артема

Хлопці повернулися до клубу, коли небо вже світліло. Холодний ранок пробирав до кісток, хоча всередині приміщення стояла задуха від напруги, кави, нервів і нескінченних переглядів відео. На моніторах змінювались картинки з камер спостереження машини, обличчя, тіні, що миготіли одна за одною.

Борис сидів, згорбившись над столом, поруч двоє його хлопців мовчки щось перегортали, перемотували записи, а третій хлопець сидів вдалі від всіх.

Артем зупинився біля дверей, глибоко вдихнув і спитав:

— Є хоч щось?

Борис не одразу відповів його втомлені очі, почервонілі від безсоння, ковзнули по Артему .

— По камерам поки їх немає. Зникли. Мабуть, пересіли на іншу машину, ту, що ще не світилася ніде. Ми шукаємо по всьому місту, але глухо.

Артем провів рукою по обличчю, відчуваючи, як у грудях наростає безсилля. Кожна хвилина тягнулася, мов розпечений дріт.

— Їм не може весь час щастити… щось десь має засвітитись, — сказав він крізь зуби.

У цей момент хлопець, що сидів вдалі, підняв голову.

— Знайшов. — Його голос прозвучав майже радісно. — Пробив кур’єра. Є адреса.

— Де живе? — Артем підійшов ближче, спершись руками на стіл.

— Драгоманова, дев’ятий будинок.

Артем навіть не дав йому договорити.

— Їдемо. Льошо, набери Влада, хай теж підтягується.

Вийшли швидко. Надворі вже світало. Місто ще не прокинулось лише поодинокі автобуси та поїзди метро гуділи десь унизу. Повітря було сире й прохолодне, дихалось важко, підходили до машин.

— Давай я за руль сяду, — сказав Льоша. 

Артем тільки кивнув. Льоша вів мовчки, очі прикуті до дороги в його обличчі застигла злість та сама, що горіла і в Артема.

— Думаєш, цей кур’єр щось знає? — тихо спитав він.

— Навіть якщо ні, він бачив тих, хто це робить і цього вже може бути достатньо, — відповів Артем.

Дорога далі  пройшла мовчки. Сонце піднімалось повільно, фарбуючи небо в холодний рожевий. Коли вони під’їхали до будинку, Влад уже стояв біля під’їзду, руки в кишенях, з тим самим виразом втомленої злості, який був у обох хлопців.

— Який поверх? — Спросив він.

— Восьмий поверх, — коротко сказав Льоша.

— Спершу спробуємо спокійно.

— Як вийде, — сказав Артем направляючись до будинку.

Вони піднялись сходами. Ліфт не працював старий будинок, запах вогкості й дешевих сигарет. Біля дверей з номером 47 Влад постукав.

Двері відкрились майже одразу. На порозі стояв хлопець років двадцяти двох худий, у м’ятій футболці. Його очі, коли він побачив хлопців, розширилися. Він їх впізнав.

— Ви… — тільки й встиг сказати, як почав зачиняти двері.

Але  Артем встиг поставити ногу.

— Не радив би, — холодно кинув він.

Льоша різко штовхнув двері, зайшов у квартиру та вдарив його, потім схопив хлопця за комір і притиснув до стіни.

— Говори, хто тебе посилав? — його голос був спокійний, але в ньому відчувалося, що ще один неправильний рух і кулак полетить знову.

— Я їх не знаю, чесно! — випалив той, намагаючись відвернути погляд.

Артем зробив крок уперед і вдарив його ще раз.

— Не знаєш? Думаєш, я граюся?

Кур’єр затремтів, очі заблищали від сліз.

— Їх було двоє… кожного разу дзвонили з різних номерів! Я навіть імен не знаю, чесно!

— Як вони платили? — холодно спитав Влад.

— Готівкою... При зустрічі. Завжди в різних місцях.

—  Кому ти давав машину вчора?

Він мовчав. Хлопці бачили, як у нього тремтять пальці. Потім коротко Артем вдарив його кулаком у плече.

— Говори!

— Їм же… Вони… вони просили просто поїздити на авто, — швидко заговорив він. — Я… я просто робив, що просили. Мені потрібні гроші на лікування мами.

— І все? — втрутився Льоша.

— Так. Востаннє вони сказали, що в моїх послугах більше не потребують.

У кімнаті запала тиша. Чути було лише, як десь у сусідній квартирі плаче дитина.

Артем вдивлявся йому в обличчя. Це був не злочинець, а хлопець в непростій ситуації, який випадково вліз не туди, але з його страху ми нічого нового не витягнемо.

Влад витягнув із кишені візитку й простягнув йому.

— Якщо вони ще раз вийдуть на зв’язок дзвони сюди. Ми заплатимо втричі більше. Зрозумів?

Хлопець мовчки кивнув, його руки ще тремтіли.

Хлопці вийшли на сходи. Тиша під’їзду давила. Кроки луною відбивалися від стін. На вулиці сонце вже зійшло повністю, освітлюючи двір і бліді обличчя перехожих.

Артем вдихнув на повні груди повітря пахло ранком і втомою.

— І ця нитка обірвалася… — сказав Льоша, дивлячись у порожню вулицю.

Ніхто нічого не відповів. Просто стояли, Артем стискаючи кулаки, відчуваючи, як всередині все кипить, він не міг дозволити, щоб усе закінчилось так.

Десь там, можливо, за сотні кілометрів, Настя чекала і він не мав права здатись.

— Я знайду її, за будь-яку ціну. Я не міг дати їй зникнути. Не після всього.