Розділ 52. Серце між вірою і відчаєм

Дівчата не відчували час. Тут, у темному підвалі, він розчинявся, немов холодна вода між пальцями. Повітря було настільки важким, що кожен вдих здавався боротьбою. Десь нагорі потріскували старі труби, капала вода, а лампочка під стелею раз по раз миготіла, створюючи дивне відчуття, що за тобою стежать.

Настя з Мариною сиділи біля стіни, зв’язані, виснажені, мов тіні самих себе. Марина мовчала її очі були червоні, щоки розпухли від сліз, але вона не плакала більше. Сльози вже закінчилися. Залишився тільки страх і порожнеча. Настя відчула, як в неї щось повільно прокидається не паніка, не відчай ні, щось інше. Тверде, холодне бажання вижити.

— Ми не можемо просто чекати, — сказала вона тихо, щоб не відлунювалося. — Якщо будемо сидіти — нас можуть знайти мертвими.

Марина повернула голову.

— А що ми можемо зробити, Настю? Руки зв’язані, ноги теж, ще вони нас замкнули. Ми навіть не знаємо, де ми.

— Треба думати. Завжди є вихід, — Настя вдихнула глибше, щоб придушити тремтіння в голосі. — Слухай. Розвернемось спинами, якщо я дотягнуся до твого вузла, може, вдасться розв’язати.

— Ти серйозно?

— У нас є вибір?

Вона ковтнула слину й кивнула. Дівчата почали обережно пересуватись, повільно, щоб не впасти. Коли їх спини торкнулися одна одної, Настя відчула, як її тіло тремтить, її  пальці шукали край мотузки, ковзали по шкірі, що вже була вкрита подряпинами.

— Тихіше, — шепнула Марина. — Там зверху хтось ходить.

Настя застигла. Справді глухий звук, мов хтось пересунув щось важке, потім стихло. Вони чекали ще хвилину, дві і Настя знову продовжила. Кожен рух різав зап’ястя, але вона не зупинялась, потім відчула вузол ослаб. Ривок і мотузка впала на підлогу.

— Є! — прошепотіла вона, мало не задихаючись від радості.

Марина обернулась, і в її очах з’явилась надія. Така жива, справжня, що Настя ледь не розплакалась.

— Настю, ти геніальна!

— Швидше, тепер твоя черга, — Настя простягнула руки.

Марина нервово, але швидко потягнула мотузку, і через кілька секунд Настя знову відчула свободу, вони поспіхом розв’язали ноги.

— Дихати стало легше, правда? — Марина спробувала всміхнутись.

— Так, але тепер головне вибратись.

Вони піднялися і почали шукати вихід. Двері єдині, що вели на вихід. Марина потягнула ручку не піддається. Смикнула сильніше нічого. Залізна.

— Замкнено… — прошепотіла Настя, вдаривши кулаком у метал. — Чорт!

Марина оглянулась.

— У мене є невидимки… в кишені шортів, але я не вмію ними відмикати.

— Ти не одна, — Настя зітхнула. — Якби тут був Артем, він би точно щось вигадав.

Марина глянула на неї з сумішшю жалю й тривоги.

— Як думає вони нас знайдуть?

— Я впевнена. Він ніколи не зупиняється. Артем обіцяв завжди бути поряд і оберігати.

Дівчата притихли. Тиша стала настільки гнітючою, що навіть власне дихання здавалося надто гучним. Настя дивилась на лампочку, що мигала над головою, і в голові крутилась лише одна думка: “Тримайся, Настю. Не ламайся.”

Минуло, може, хвилин сорок. Може, година. Вони сиділи, обійнявши коліна, коли зверху почувся скрип дверей, потім кроки.

— Вони… повернулися, — сказала Марина тихо, і її очі округлилися.

Настя відчула, як усе тіло сковує холодом, дівчата перезирнулися.

— Що робити, Настю? Ми ж розв’язались!

Настя не встигла відповісти. Двері різко відчинилися з пронизливим скрипом. На порозі стояв Андрій. Його обличчя освітлювала лампа зверху бліде, з хижим блиском у очах.

— О, — він скривив губи в посмішці. — Дивлюсь, час не втрачали.

Він зробив кілька кроків уперед, схопив Марину за руку і з силою підняв. Вона крикнула, але він не зупинився ударив її по обличчю її голова відкинулась убік, а тіло впало на підлогу.

— Зупинись! — закричала Настя. — Не чіпай її!

Він повернувся до неї, і вона побачила в його очах щось звіряче.

— Ти наступна.

Настя встигла зробити крок назад, але він схопив її за підборіддя і вдарив. Сильно, вона втратила рівновагу і в голові запульсувала біль, кров скапнула на підлогу, і тут у дверях з’явився інший той, кого я чула раніше, але не могла розгледіти. Молодший, темне волосся, холодний погляд.

— Досить, — сказав він спокійно. — Не поспішай, ще рано.

Він пройшовся поглядом по Насті та Марині.

— Хай сидять розв’язані. Все одно не втечуть.

Настя зібрала залишки сміливості.

— Хто ти такий?

Він посміхнувся спокійно, навіть трохи поблажливо.

— Я брат Ані.

— Якої Ані? Ми не знаємо ніякої Ані! — Настя зробила крок уперед, хоч і боялася.

— Твій коханий не розповідав про неї? — Його голос був рівний, без жодної емоції.

— Ні, — відповіла я, ледве дихаючи.

— Нічого. Скоро дізнаєшся, — сказав він і разом з Андрієм вийшов, грюкнувши дверима.

Тиша після цього була нестерпною. Настя чула, як її серце калатає у грудях. Марина підповзла до неї, її щока була розбита, але в очах вогонь.

— Ти справді не знаєш, хто ця Аня?

— Ні, вперше чую. — відповіла вона, стискаючи кулаки. — Але якщо він сказав “твій коханий” це якось пов’язано з Артемом.

— Може, це його колишня?

Настя відчула, як у грудях з’явився клубок, але потім відкинула цю думку.

— Не знаю і мені байдуже, що і хто був в нього до мене. Зараз головне вибратись.

Марина мовчки кивнула. Дівчата пересунули два матраци ближче, лягли поруч і притиснулись одна до одної. Насті  руки були холодні, але вона відчула, як у серці наростає тепло.

— Настю… — прошепотіла Марина. — Я дуже боюсь.

— Я теж, але ми разом і ми не дамо їм перемогти.

Марина обняла Настю сильніше, а Настя заплющила очі, намагаючись приглушити страх. Лампочка мигнула ще раз і згасла.

— Знаєш… я вірю, що вони нас знайдуть, — прошепотіла вона.

Марина кивнула, хоча всередині неї все стискалось від страху.

— І я вірю, — відповіла настя, дивлячись у темну стелю, де світло лампи то гасло, то знову загоралось, наче серце між вірою і відчаєм.