Розділ 51. Сліди в темряві

Від лиця Артема
Ніч нависла над містом, холодна і липка. Дорога шуміла лише під колесами їхнього позашляховика великі фари рвали темряву, малюючи довгі тіні від стовпів і купок гравію.  Десь у далині чувся гул потягів і гавкіт собак, а в салоні позашляховика стояла мертва тиша. Артем тримав кермо так, ніби стискав горло своєму ворогу. Його очі різкі, зосереджені, зіниці звужені.

Льоша сидів поруч, дивився у вікно, стискаючи телефон у руці. Їхні думки були схожі лише одна мета: знайти Настю і Марину.

— Артеме… — тихо почав Льоша. — Приїдемо туди, де в останній раз бус попал на камери, і що далі?

— Перевіримо все. Кожен двір, кожен гараж, кожен метр, — голос Артема зривався. — Я не зупинюся, поки не знайду.

— А якщо… — Льоша не договорив.

— Не буде ніякого “якщо”! — перебив він, стискаючи кермо ще сильніше. — Вони живі. Вони мусять бути живі.

Двигун гарчав, немов серце звіра. За вікном ліс, старі склади, блимаючі рекламні щити у голові Артема мигтіли спогади: Настя сміється, як завжди поправляє волосся, як торкається його руки.

«Не дай Бог з нею щось зробили…»

Коли приїхали на околицю, повітря було густе, важке. Десь у далині мигала лампа на стовпі, чути було лише цвіркунів і шелест трави. Біля старої промзони.

Вони приїхали першими. Навколо тиша й темрява, яку лише зрідка прорізали відблиски фар віддалених машин. Холодний вітер ковзав між деревами, приносячи запах сирої землі. Артем вийшов із машини, розім’яв плечі та вдивився в дорогу, що губилася серед полів.

— Набери, дізнайся, коли вони будуть, — тихо сказав він, не зводячи погляду з горизонту.

Льоша кивнув, натис кілька клавіш на телефоні й відійшов убік. За хвилину повернувся:

— Кажуть, будуть хвилин за пʼятнадцять-двадцять.

Артем зітхнув.

— Поки без них перевіремо хоча б кілометр-два. Не будемо втрачати час.

Вони пішли далі, повільно рухаючись уздовж лісосмуги, але навколо не було жодного натяку на сліди ні машин, ні людей. Лише шурхіт вітру й тріск гілок.

— Порожньо, — буркнув Льоша. — Як у прірву провалилися.

У цей момент задзвонив телефон. На екрані Влад, головний із СБУ.

— Ми під’їжджаємо, — пролунало у динаміку.

— Добре, — відповів Льоша. — Ми відійшли трохи вперед, перевіряємо місцевість. Проїдьте ще трохи за координатами, я скину.

Він швидко відправив точку, після чого знову подивився на дорогу, де вже мали з’явитися фари трьох машин. За кілька хвилин у темряві замерехтіли далекі вогні. Влад і його команда під’їжджали, разом із чотирма місцевими, які добре знали цей район. Повітря стало напруженим здавалося, щось ось-ось мало трапитися.

Вони вийшли з машин, коротко потиснули руки, обмінялися кількома словами. Усі знали часу на формальності немає.

— Влад, — представився він був старший, чоловік років тридцяти з холодним поглядом і впевненим тоном. — Працюємо чітко. Зараз будемо прочісувати все в радіусі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів. Почнемо з околиці, далі підемо до гаражів, приватного сектора, а за нимі п’ятиповерхівки. Ще по карті бачу дві заправки зайдемо і туди.

Він розгорнув планшет, показав карту району, швидко окреслив план дій пальцем.

— Ділимося на чотири групи, по чотири людини в кожній. Я піду з Артемом, Льошою, одним місцевим і своїм співробітником. Решта за напрямками, як домовлялися.

Усі кивнули.

Раптом у тиші задзвонив телефон Артема. Різкий звук змусив усіх насторожитися. 

Він глянув на екран Борис.

Погляд Артема на мить змінився, у ньому промайнуло щось тривожне. Він відступив убік і натиснув «прийняти».

— Борис, слухаю… — сказав тихо, намагаючись приховати напруження в голосі.

— Я прогнав маршрут машин з парковки з клубу покадрово, — відповів Борис. — Там нічого суттєвого в першій машині: пара приїхала, відпочила, поїхали. Друга дівчата з клубу, поїхали до заміського будинку. Третя один чоловік приїхав, а потім  познайомився з дівчиною і повіз її додому. Переглядаю четверту. Тримаю вас у курсі.

— Добре. Дзвони, як щось.

— Все розділяємося і ідемо, звʼязок тримаємо через рації.

Вони розділилися. Повітря пахло вогкістю, бензином і страхом. Під ногами хрустів гравій.

Артем ішов швидко, вдивлявся у кожен двір, зазирав у покинуті гаражі, перевіряв двері. Кожен раз, коли він відкривав інший гараж і бачив порожнечу, його серце стискалось.

Через двадцять хвилин пролунало в рацію:

— Є! Білий бус за старими воротами, біля цегляного ангару!

Вони кинулися туди. Бус стояв самотньо, немов там їх чекала пастка. На ньому пил, бруд.

Артем підійшов ближче, оглянув землю відбитки шин від іншої машини.

— Бачиш? — сказав він, нахиляючись. — Друга машина. Їх пересадили. Вони могли поїхати далі на ній, або повернутися в Київ. Точно тепер куди вони поїхали не дізнаємось.

Льоша стиснув кулаки. 

— Суки…

Підійшов Влад. — Відкриваємо?

— Відкриваємо, — коротко відповів Артем.

Влад вибив скло. Тріск, сиплеться скло, але сигналізація мовчить. Усе тихо. Вони обережно відкрили двері у салоні запах хімії, пилу й металу.

Льоша нахилився до бардачка, різко сіпнув і звідти випала купка фотографій. Він мовчки підняв одну. На ній Настя була непритомна, лежала без свідомості, на іншій Марина у схожому стані, іще одне фото, де Андрій нахиляється над непритомною Настею. Знімки були зроблені жорстко, без поваги, як записи з трофейної колекції, її обличчя беззахисне, а його спотворене насолодою.

Артем дивився і не дихав. Потім, різко, з силою кинув фотографії в землю.

— Я його вб’ю… чуєш? — сказав тихо, але в голосі було стільки ненависті, що навіть Влад опустив очі. — Якщо він хоч пальцем до неї доторкнувся я його просто розірву.

Влад підійшов і спокійно взяв Артема за плече.

— Тепер треба працювати холодно, — сказав він. — Крики і помста можуть нашкодити. Ми пройдемо по сліду.

В бардачку лежала ще записка:

“Молодці, хлопці, знайшли, але це тільки початок. Далі буде веселіше. Ваші дівчата тепер наші.”