Розділ 50. Коробка і лілія

Від лиця Артема

Їхня машина вʼїхала на стоянку клубу вже майже вночі, у повітрі тягнувся запах бензину й недопалків, світло вуличних ліхтарів відбивалося у вікнах, і місто здавалося несправжнім — мов сцена, де зараз почнеться дія.

Артем і Льоша  зайшли через службовий вхід і піднялися сходами до технічного кабінету  тихої кімнати на другому поверсі, де стояли монітори, сервера й купа проводів. На дверях висів бейдж: «Технічна служба —  і знизу Борис Олегович».

Борис — широкоплечий чоловік під сорок, з грубими руками і відточеним поглядом  уже чекав їх біля стола. На його обличчі читається втома: ніч, перевірки клубів, і ось ще одна проблема. Він ледве підняв голову, коли хлопці увійшли.

— Я вже пробив записи, — без зайвих слів промовив Борис і поклав диск у плеєр. На екрані виникла каденція: зовнішній ракурс «Смачної кави», двоє в чорному заходять до кав’ярні через дві хвилини дим швидко виходить на вулицю, потім на руках виносять дівчат, і заносять в білий бус, і їдуть . Коротко, чітко, як суха кримінальна схема.

Артем дивився беземоційно: кадри відтворювали кожну мить, але для нього це було більше, ніж зображення це були шматки її життя, вирвані з ритму. Він відчував, як у грудях стискається щось важке.

— Номери фальшиві, — холодно мовив Борис. — Перевірив одразу. Авто з таким номером не зареєстровано.

Артем провів рукою по волоссю. Йому хотілося просто вибити монітор в його очах стояв образ Насті, як вона того ранку сміялася, поправляла волосся, торкалася його руки перед виходом. Кожна хвилина без звістки про неї тиснула, як камінь на груди. Льоша стояв поруч, курив одну за одною, не кажучи ні слова  дим клубився між ними, як напруга в повітрі.

—  Чи є відео куди вони поїхали? — спитав він низько, майже шепотом.

Борис промовчав, клацнув кілька клавіш.

— Є, — відповів він нарешті. — Машина зʼявляється на камерах міста кілька разів вона то зникає в сліпій зоні, то зʼявляється вже в іншому районі. Я спробував простежити маршрут.

Борис вивів на екран карту міста

— Червоні точки, стрілки, фрагменти відео.  Ось вони тут… потім повертають на Саксаганського, потім камера біля парку далі нічого. Сліпа зона. Через кілька хвилин знову зʼявляються на Печерську, потім  зникають знову. Машина рухається хаотично, ніби навмисне заплутує маршрут.

Льоша підпер підборіддя.

— Вони знали місто і знали, де немає камер. Це не спонтанне викрадення, вони готувалися.

— Це якби хтось навмисно їхав ділянками без камер або використовував маршрути з «мертвими зонами». Ми шукаємо, де вона знову можуть зʼявитись.

Льоша присів на край стільця, потираючи підборіддя.

— Може, вони користуються якимись службовими проїздами чи приватними ґрунтовими дорогами, — запропонував він. — Хтось, хто добре знає місто.

— Або хтось, хто має доступ до камер і знає, де «темні плями», щоб сховатись,— додав Борис. — Я вже дивлюся всі записи в цих коридорах, але це займе час.

Артем стиснув кулаки так, що з пальців пішла бліда лінія.

— Скільки часу? — запитав він, але голос його не був лише запитом це було прохання, благання.

— Півтори години, — сказав Борис. — Принаймні стільки, щоб пройти по всіх записах вручну і пройтись по їхньому точному маршруту.

Ті півтори години тягнулися вічно. Хлопці ходили по кабінету, розбивали тишу короткими питаннями і думками. Артем дзвонив декільком своїм контактам тим, хто могли підняти записи швидше, тим, хто розумів, як відслідкувати фальшиві номери і «мертві зони».

Льоша, не міг стримати хвилю емоцій і запитав:

— Чому ти думаєте, що брат Ані може бути причетний?

Артем зупинився, глянув у темні монітори, потім на Льошу:

— Бо лілії їхній знак. Білі лілії  улюблена квітка Ані і квітка з кафе вона предназначена мені, а не Насті.

— А може це улюблена квітка Насті? — раптом спитав Борис тихим голосом, піднімаючи очі на Артема. — Хто знає, інколи люди роблять кроки вбік, і нам важко зрозуміти, що насправді означає знак.

Артем похитав головою.

— Я не знаю.

Після короткої розмови вони більше не говорили кожен був занятий своїми думками, а Борис ловив кожен кадр, намагався знайти момент, де машина зʼявиться після «мертвої зони». Він підвищував контраст, згущав зображення, запускав прискорений перегляд.

Коли Борис повернувся, його обличчя було ствердним, але в очах читалася втома і трохи здивування:

— Рух повторюється, — почав він. — Машина зʼявляється на камерах тут, тут, тут — кілька разів, потім зникає, потім знову зʼявляється за межами міста, і що найстрашніше вона зникає остаточно на північному краю Києва. Заїхали на околицю, вони могли поїхати не головними дорогами і заїхати в село, саме страшніше, що після цього сліди губляться.

— Тобто все, — кинула Льоша з гіркотою. — Кінець маршруту.

Артем відсунувся від столу, різко встав.

— Ні, не кінець. Ми знайдемо їх.

Він глянув на Бориса:

— Борисе, на всякий випадок зроби мені запис цих кадрів на флешку і відміть на карті усі точки де зʼявлялась машина. Льоша готуй людей, і нам машину , ми їдемо на той край. Я хочу, щоб кожна фура, кожен гараж були перевірені.

Льоша кивнув, його очі вже горіли бойовим вогнем.

— І ще поговори зі своїми людьми, може є приватні камери чи записи з заправок за межами міста. Хтось мав би бачити її рух.

— Добре, — коротко відповів Борис. — Я ще підключу знайомих із приватних охорон, вони провірять записи з камер біля приватних будинків може, десь їхні камери зловили.

Артем підійшов до вікна, дивився на місто, що виблискувало нічними вогнями, і відчував, як страх і рішучість перетворюються всередині на щось гостре й холодне.

— Ми не дамо їм зникнути у порожнечу, — промовив він тихо. — Кожен їхній крок це крок, який ми відстежимо.

Льоша клацнув затвором:

— Тож рушаймо. Час працює не на нас.

І вони вийшли з кабінету.

На вулиці вже була глибока ніч, вони підійшли до машини як хтось їх позвав: