Розділ 49. У полоні темряви

Від лиця Насті

Настя прийшла до тями від різкого холоду, її тіло тремтіло, голова гуділа, у роті стояв присмак металу. Вона розплющила очі темрява. Тільки слабке світло від старої лампи під стелею, що миготіла, немов серце, яке от-от зупиниться.

— Марин?.. — прошепотіла Настя, але власного голосу майже не почула.

Поруч хтось застогнав.

— Я тут… Настю, Боже… що це?.. — відповіла подруга тремтячим голосом.

Вони лежали на холодних надувних матрацах,руки скуті мотузками, ноги теж. Настя обвела поглядом приміщення  бетонні стіни, залізні балки, старий стіл і сходи нагору.

— Ми в підвалі… — прошепотіла Настя. — Я пам’ятаю, що до кав’ярні зайшли двоє хлопців… в чорних худі… один кинув димову шашку, потім другий… і все потемніло. Їхні обличчя не видно було, але один… один був Андрій. Я впізнала його голос.

Марина підвелась трохи, наскільки дозволяли мотузки.

— Як він на таке наважився?.. Ми ж…

— Не знаю, — Настя стиснула повіки. — Сподіваюсь що Артем з Льошою вже шукають нас і вони знайдуть.

Та слова звучали без переконання. Її тіло боліло, серце билося так швидко, що вона відчувала кожен удар у скронях і раптом  звук. Кроки. Важкі, розмірені.

Скрип дверей і приглушене світло спустилось сходами.

— О, мої красуні вже не сплять, — промовив знайомий голос.

Андрій.

Він спускався повільно, як той, хто отримує задоволення від кожного їхнього подиху страху. На ньому була чорна кофта з капюшоном, рукави закочені, на обличчі усмішка, але очі… очі були порожні.

— Вітаю у вашому новому домі, — сказав він, оглянувши підвал. — Гарно, правда? Тиша, ніхто не кричить, не бігає і ніхто не прийде вас рятувати.

— Відпусти нас, — сказала Настя, намагаючись, щоб голос звучав твердо, хоч руки тремтіли. — Це вже зайшло надто далеко.

Він підійшов ближче.

— Надто далеко? Ні, ні, все тільки починається. Ви навіть не уявляєте, скільки всього я придумав.

Він провів поглядом по Насті, затримавшись на її очах.

— Я ж казав, що ми ще зустрінемось, — вимовив він майже лагідно. — І ось ми тут.

— Не підходь до мене, — Настя різко відвернулась. — Потім пожалкуєш.

Марина крикнула:

— Ти псих! Якщо ти щось зробиш — тебе знайдуть!

Андрій глянув на неї, дістав з кишені скотч.

— Мені не потрібні зайві звуки, — промовив і різко нахилився.

Марина відверталась, намагаючись не дати заклеїти рот, але він грубо штовхнув її, і вона вдарилась спиною об стіну. Її очі наповнилися слізьми, але вона не видала жодного звуку.

Настя закричала:

— Не чіпай її! Вона ні в чому не вина!

Андрій обернувся до неї, посмішка зникла. Він підійшов ближче, нахилився до її обличчя.

Настя відчула запах важкий, різкий, знайомий її серце стиснулось.

— Ти така ж уперта, як тоді, — прошепотів він. — Мені це навіть подобається.

Він торкнувся її щоки пальцями, але Настя відвернулась.

— Не смій мене чіпати!

— А що, якщо я захочу? — він схилився ще ближче, і вона відчула, як його дихання ковзає по її шкірі.

Настя намагалася відвернути голову, але він схопив її за підборіддя, стискаючи так, що було боляче. Його очі світились холодом, у якому не було нічого людського.

— Ти не втечеш від мене, — прошепотів він і поцілував її — грубо, жорстко, по-звірячому. Настя намагалася вирватись, але руки були зв’язані. Вона лише стискала кулаки, ковтаючи сльози. Марина закричала, але звук приглушив скотч. Настя повернула голову різко вбік, і Андрій зупинився, вдихнув, потім холодно усміхнувся.

— Усе ще така вперта… — сказав він. — Ну нічого. Твій коханець теж такий. Зламається тоді зрозуміє, як воно втрачати.

Він дістав ножиці, підняв пасмо її волосся і одним різким рухом відрізав.

— Подарунок твоєму коханому, — сказав він, кидаючи волосся у коробку. — Хай знає, що його дівчина у надійних руках.

Настя стискала кулаки так сильно, що нігті впивались у шкіру.

— Ти… такий самий покидьок, яким і був, — сказала вона крізь зуби.

— А ти все така ж гаряча, — холодно відповів Андрій і відвернувся. — Але нічого, скоро і це мине.

У цей момент униз спустився інший чоловік. Обличчя напіву тіні, але Настя запам’ятала його голос.

— Андрію, швидше. Нам треба їхати.

Його погляд ковзнув по Насті, і він сказав з ледь помітною посмішкою:

— Ми ще повернемось. Потрібно доставити подарунок твоєму коханому і перетворити його життя на пекло, і не забудь “ад” тільки почався для тебе і для нього, — сказав той, дивлячись прямо на Настю.

— Можете поки поговорити, — кинув Андрій, підходячи до Марини і відірвав скотч з її губ. — Потім може не бути можливості.

Вони пішли нагору, двері грюкнули, і все знову занурилось у темряву. Настя важко дихала. Тіло тремтіло, серце билося, як шалене. Вона закусила губу до крові, але не заплакала.

Марина тихо прошепотіла:

— Настю… ти як?..

— Тримаюсь,— відповіла вона, ледь дихаючи. — А ти як? Як щока?

—Пече… але нічого, не перший раз. Вони нас не переможуть?

— Ні, — прошепотіла Настя, стискаючи мотузки, що врізались у зап’ястя. — Ми виберемось. Артем з Льошою знайдуть нас. Я в це вірю.

Марина кивнула, а потім пошепки додала:

— Цікаво, хто той другий…

— Не знаю, — відповіла Настя, глянувши на двері, де ще стояла тінь Андрія. — Але якщо вони разом значить, це буде ще небезпечніше.

Десь угорі знову пролунали кроки. Потім звук металу ніби хтось замикав двері. Темрява стала ще глибшою. Настя притиснулась до Марини.

— Якщо вони повернуться ми мусимо щось придумати.

— Придумаємо, — відповіла Марина. — Головне тримайся.

Настя заплющила очі. Перед нею промайнули обличчя Артема, його руки, його голос.

Тримайся. Я знайду тебе.

І вона знала — він десь поруч.