Розділ 48. Біла лілія

Від лиця Артема.

Було близько 22:30. Артем стояв біля вікна, у руці крутив ключі від машини.

— Може, подзвонити Насті? — кинув він у повітря.

— Давай, — озвався Льоша, застібаючи сорочку. — Скажи, що через десять хвилин будемо виїжджати.

Артем натиснув на її контакт. Гудки лунали довго. Один, другий, третій. Ніхто не відповідав. Він нахмурився.

— Не бере трубку. 

— Та може гостей обслуговує, — спробував заспокоїти Льоша, але в його голосі теж звучала тривога.

— Вона завжди відповідає, навіть коли зайнята, — пробурмотів Артем і зробив ще один дзвінок. Знову тиша.

— Дзвони Марині, — коротко кинув він.

Льоша дістав телефон, набрав номер.

Раз… два… три…

На третій гудок хтось узяв слухавку. Голос був чужий, трохи задиханий і тремтячий.

— Алло… це… ви знайомі з Настею і Мариною? —

— Так, — насторожився Льоша. — А ви хто?

— Я Лєна… напарниця Насті з кавʼярні. Я взяла телефон він лежав на підлозі біля їхніх речей. Тут хтось кинув димові шашки… і забрав дівчат…

На мить у кімнаті стало глухо. Артем різко обернувся до Льоші.

— Що?!

— Їх викрали, — ледь вимовив той.

— Дай сюди телефон! — Артем вихопив мобільний.

—  Скажіть ви бачили, хто це зробив?

— Ні… я не встигла… було багато диму… я чула, як Настя крикнула, потім усе… стихло…

— Ви викликали поліцію?

— Ні, я…  тільки пришла до тями і не знаю, що робити.

— Все, — різко сказав Артем. — Ми виїжджаємо.

Він кинув телефон Льоші, схопив куртку, ключі, і майже вискочив із кабінету. Двері грюкнули так, що з полиці впала чашка.

— Швидше, Льоша! — крикнув Артем, коли вони добігли до машини.

Двигун загурчав, і вони рвонули з місця. Артем гнав на повній швидкості, очі напружені, щелепа стиснута. Світлофори миготіли червоним, але він навіть не гальмував, він чув, як серце б’ється у скронях швидко, боляче, як удари молотка.

— Це Андрій… — вирвалося в нього.

— Ти впевнений?

— Хто ще міг це зробити? Він попереджав.

— Артем, — спокійно, але твердо сказав Льоша, — давай спочатку доїдемо, глянемо, що там.

— Якщо з Настею хоч волосина впала  я його знайду і він пошкодує, що взагалі живий, — голос Артема став холодним, як лезо.

Через кілька хвилин вони різко зупинились біля кавʼярні «Смачна кава».

Двері були прочинені, крізь отвір вивітрювався запах диму і щось солодкувате, як палена ваніль.

— Настя! — закричав Артем, забігаючи всередину. — Марина!

Всередині панував безлад: перевернуті стільці, розбитий посуд, розлита кава, і туман, що ще клубочився під лампами.

На підлозі біля барної стійки сиділа Лєна, бліда, руки тремтіли.

— Ви… Артем? — спитала вона.

— Так, що трапилось?

— Я не все памʼятаю… двоє в чорних кофтах з капюшонами зайшли мовчки, потім один кинув димову шашку, потім і другий кинув і щось сказав… дівчата навіть не встигли нічого зрозуміти. Потім усе зникло в димі… І коли вони виходи то один із них сказав, що повернуться за вами… що це тільки початок вашого аду…

— І ви їх не бачили?

— Ні. Коли дим розвіявся, я прийшла до тями, то їх уже не було. На підлозі лишились їхні телефони, сумочки… я взяла один телефон, бо він дзвонив.

Артем озирнувся  телефони дійсно лежали на столику біля вікна, поруч із фартухами.

Він підійшов, узяв Настин той світився з пропущеними викликами із його іменем. Екран був у плямах пилу й кіптяви. Він стискав телефон так сильно, що кістки на руці побіліли. Очі блиснули гнівом і болем.

— Вони знали, що я подзвоню, — тихо сказав він. — Вони чекали цього моменту.

Раптом погляд Артема впав на підлогу біля дверей. Біля самого порогу лежала біла лілія, перев’язана срібною стрічкою, а до неї прикріплений маленький клаптик паперу з одним словом:

«Пам’ятаєш?»

Артем застиг в повітрі зависла важка тиша.

— Боже… Ні… — прошепотів він, нахиляючись. — Не може бути…

Він провів пальцями по пелюстках — вони були свіжі, ніби квітку поклали щойно.

— Що це? — запитав Льоша, наближаючись.

Вийшовши на вулицю, Артем ледве стримував себе.

— Це може бути не тільки Андрій, — сказав тихо.

— А хто ше? — спитав Льоша, пильно дивлячись йому в очі.

— Брат Ані, — відповів Артем.

— Ти впевнений?

— Я вже не знаю, де я впевнений, а де ні… Але сьогодні їх було двоє , і фотографії явно хтось зробив, а інший підкинув тому  все сходиться. 
Льоша одразу дістав телефон:

— Алло, Борис? Мені потрібні записи з камер на Саксаганського, біля  кавʼярні «Смачної Кави». Двох дівчат викрали. Так, від 21:30 до 22:30. Швидко.

Поки він говорив, Артем повернувся до кав’ярні.

— Лєно, ти викликала швидку? — запитав він.

— Ні, я… не встигла…

— Не треба, я зараз наберу знайомого лікаря, він приїде сюди, — твердо сказав Артем.

— Ви хочете це вирішити без поліції? — обережно спитала вона.

У дверях з’явився Льоша.

— Так, — відповів він замість Артема. — Це не поліційна історія це особиста.

— Дайте номер власника кав’ярні, треба поговорити, — додав Льоша.

— Я вже дзвонила йому, — сказала Лєна. — Він недалеко живе, скоро буде.

Минуло хвилин п’ять, коли до кав’ярні зайшов Діма у спортивному костюмі. Він був шокований від побаченого.

— Боже... — він перевів погляд з розбитого посуду на хлопців.

— Діма, послухай, — Артем підійшов ближче. — Не дзвони поки в поліцію, ми знайдемо тих, хто це зробив. Ми оплатимо ремонт і все відновимо.

— А Настя і дівчина, що була з нею?

— Ми їх знайдемо, обіцяю.— Твердо сказав Артем, і в його голосі було стільки люті, що в Діми не лишилось питань.

Він подивився на них і кивнув.

— Тримайте мене в курсі, — він дав свій номер. — І коли знайдете Настю — одразу телефонуйте, якщо знадобиться допомога, я з вами.

Льоша дістав гроші й поклав на стійку. Діма спробував відмовитися, але Артем наполіг:

— Візьми. Кав’ярня не має постраждати через це.