Розділ 47. Дим серед тиші

Ранок видався напрочуд спокійним у квартирі стояла така тиша, що навіть звук ложки об чашку здавався надто гучним. Сонце ледь пробивалося крізь тонкі штори, залишаючи теплі відблиски на підлозі. Усе виглядало мирно майже занадто.

Льоша сидів на кухні, мляво помішуючи каву. Його погляд раз у раз зупинявся на вікні.

— Якось… підозріло тихо, — нарешті вимовив він.

Марина, закутавшись у халат, сиділа навпроти й посміхнулась.

— А що, ти вже звик до хаосу?

— Просто не буває так, щоб після всього… — він зробив паузу. — Щоб усе раптом стало настільки спокійно.

Вона зітхнула, зробила ковток кави.

— Може, це просто день без пригод.

— Ти ж знаєш, Марин, такі дні бувають лише перед бурею, — він спробував жартувати, але в очах читалася напруга.

Дівчина поклала долоню на його руку.

— Все добре. Ми разом це головне.— Марина зітхнула й опустила ложку, — доречі у мене завтра перша зміна, — сказала вона, — треба буде вставати о шостій.

Льоша нахмурився.

— Може, зробимо так, щоб ти не виходила?

— Не можна, — вона покачала головою. — Я тільки влаштувалася. Не встигла навіть відпрацювати одну зміну, як узяла відпустку за свій рахунок, якщо не вийду завтра мене просто звільнять.

Він провів рукою по волоссю, мовби зважував щось у голові.

— Мені не подобається, що ви з Настею будете окремо.

— Все буде добре, — Марина спробувала заспокоїти, хоча й сама не вірила в ці слова.

Він кивнув, але не відповів. За кілька хвилин тишу розбавив звук дверей Настя вийшла з кімнати, тримаючи чашку з водою. Волосся було зібране в неохайний пучок, на обличчі легка втома, але очі вже не такі порожні, як кілька днів тому.

— Всім доброго ранку, — усміхнулась вона, сідаючи поруч. — А ви вже серйозні з самого ранку?

— Ми тут аналізуємо спокій, — пожартувала Марина.

— О, аналітики зранку — це небезпечно, — Настя засміялась. — У мене, до речі, сьогодні друга зміна на п’ятнадцяту. Скоро треба збиратись.

Артем, який досі мовчки гортав телефон, підняв погляд:

— Тоді зробимо так: Марина піде з тобою, а ми з Льошею поїдемо до клубу.

— Навіщо? — Настя глянула з подивом.

— Хтось уночі обписав задній вихід фарбою, — спокійно відповів він. — Я хочу перевірити камери.

Марина підняла брови:

— А чому це вирішуєте ви, а не власники?

Льоша всміхнувся краєм губ.

— Тому що ми з Артемом і є власники.

Повисла коротка тиша.

— Серйозно? — Настя округлила очі.

— Угу, — підтвердив Артем. — Але не тільки цього клубу у Києві в нас ще п’ять, і два в Борисполі.

— Тому ти там і з’являвся так часто, — підмітила Настя.

— Ага, — усміхнувся він. — Не тільки через роботу, як бачиш.

Дівчата переглянулись і вибухнули коротким сміхом.

Марина жартома штовхнула Льошу в плече:

— То ви, виходить, бізнесмени під прикриттям?

— Можна й так сказати, — підморгнув він.

— Але про все це потім, — сказала Настя, встаючи. — Мені треба збиратись.

Квартира ожила. Гуділа кавомашина, хтось шукав ключі, дівчата фарбувались біля дзеркала, Льоша жартував, Артем перевіряв дзвінки. Атмосфера здавалася такою буденною, що навіть тривога відступила.

Всі вийшли разом. Біля дверей Настя поправила сумочку, Марина вдягла окуляри від сонця. На вулиці вже стояла машина, блискуча від ранкових променів.

— До котрої сьогодні? — запитав Артем у Насті.

— До одинадцятої.

— Ми вас заберемо. Не виходьте самі, добре?

— Добре, — вона глянула на нього з ніжністю. — Ми дочекаємось.

Артем нахилився і ніжно поцілував її. Поруч Льоша міцно обійняв Марину, шепнув на вухо:

— Тільки будь обережна.

— Обіцяю, — відповіла вона, торкаючись його щоки.

Дівчата зайшли до кав’ярні, хлопці ще мить постояли біля дверей, а потім розвернулися і поїхали.

Настя глянула на годинник — 14:55.

— Встигла, як завжди, — усміхнулась вона.

Всередині кав’ярні пахло свіжою випічкою та ваніллю у повітрі стояв знайомий шум кавомашини, який завжди заспокоював. За стійкою стояла Лєна її сьогоднішня напарниця.

— Привіт, Настю, — сказала вона.—  Ти як? Тримаєшся?

— Привіт. Так, наче трохи легше.

— Добре. Я вже відпустила Любу і Влада, перевірила касу— усміхнулась Лєна.

Настя вдягла фартух, зібрала волосся, Марину посадила за столик біля барною стійки.

Робота відволікала. Замовлення, посмішки, знайомі клієнти, дрібні розмови.

Близько десятої вечора зал спорожнів. Усі троє дівчат сиділи за баром, сміялись над дурницями, пили лимонад і ділились планами.

— Нарешті спокійний вечір, — сказала Лєна.

— І не кажи, — зітхнула Настя. — Такий день, що навіть повітря якесь м’яке.

У цей момент двері відчинилися. Увійшли двоє хлопців у чорних кофтах і з капюшонами, обличчя майже не видно.

Настя автоматично випрямилась.

— Добрий вечір! — привіталась вона, усміхаючись. — Ви будете каву чи щось холодне?

Один із них мовчки глянув на неї. Погляд був важкий, дивний.

Настя відчула, як по спині пробіг холодок.

— Можна сісти там, у кутку, — вказала вона рукою.

Але замість відповіді хлопець різко сунув руку в кишеню й витягнув димову шашку.

Настя не встигла навіть зреагувати в наступну мить повітря прорізав різкий шиплячий звук, і з-під його рук вирвався клуб густого сірого диму.

— Що ти робиш?! — вигукнула вона, відступаючи.

Другий хлопець зробив те саме.

Усе сталося за секунди.

Дим стелився по підлозі, застилаючи все довкола. Повітря стало густим, задушливим кожен подих давався важко.

Настя кашляла, очі різало, а серце билося як навіжене. Вона намагалась знайти вихід, але в сірому мареві не бачила.

— Марина! — крикнула вона, хапаючи подругу за руку.

— Тут я! — Марина відповіла, задихаючись. — Вихід там, ліворуч!

Вони наосліп пробирались між столиками. Посуд падав, щось дзвеніло, десь грюкнули двері чи то від вітру, чи хтось вибіг.