Розділ 46. Початок бурі

Дзвінок повторився і цього разу — ще довше. Настя з Мариною здригнулися — тиша, що панувала у квартирі, миттєво розсипалась, ніби скло.

Марина схопила Настю за руку:

— Настю… що робити? — її голос тремтів.

— Тихо, — прошепотіла Настя, — не рухайся.

У квартирі стало так тихо, що було чути, як гудить холодильник і як у Насті б’ється серце. Вона дивилась на двері, на маленьку пляму світла під щілиною, і відчувала, як по шкірі біжить холод. Настя стояла кілька секунд, намагаючись зловити дихання. Серце билося десь у горлі, долоні стали вологими. Дівчата  відійшли до кухні, Настя оперлась об стіл і глибоко вдихала, намагаючись не розплакатись.

— Я не витримаю, якщо це він, — прошепотіла вона. — Я просто не зможу.

Марина підійшла ближче, обійняла її за плечі.

— Не він. Ти чуєш? Не він. — Вона говорила тихо, але твердо. — Ми разом. Все буде добре.

Раптом дверний дзвінок пролунав ще раз — довше, настирливіше. Обидві дівчини злякано відскочили. Настя швидко схопила телефон і подзвонила Артему:

— Артем, він тут… хтось дзвонить у двері вже не перший раз і кожний наступний дзвінок довший!

На іншому кінці було чути шум дороги.

— Настя, заспокойся. Нікуди не виходьте, закрийте всі вікна, вимкніть світло й відійдіть від дверей, ми вже виїхали з траси, залишилось хвилин сорок.

Вони вимкнули світло у квартирі стало темно й тихо — тільки важке дихання та шум їхніх сердець.

Настя підійшла до вікна, обережно відсунула штору й глянула вниз на вулиці все було звично: кілька машин, сусідка вигулює собаку, хлопчик їде на самокаті. Ніякої чорної машини, ніякої тіні під під’їздом, але відчуття, що за ними спостерігають, не зникало. Вона повернулася до кімнати, спробувала зосередитись.

— Так, — сказала вона рішуче, — ми не будемо сидіти, як перелякані. Давай зберемо документи, телефони, ключі на випадок, якщо доведеться виходити.

Марина кивнула й почала метушитися — зібрала сумку, паспорт, зарядку, дрібні речі. Усе робила поспіхом, ніби від цього залежало життя.

— Ти не думала… — почала Марина, зупинившись, — що Андрій, можливо, хоче не просто налякати?

Настя подивилась на неї. В її очах промайнуло щось глибоке — біль, але й сила.

— Я думаю, він хоче контролю. Завжди цього хотів, але більше не вийде.

Вона вперлася долонями в стіл, вдихнула у голові промайнули спогади — крики, образи, його обличчя, коли він злився  і голос батька, що кричить «досить!».

Настя закусила губу, щоб не заплакати. Коли речі були зібрані вони вийшли до вітальні і в двері знову подзвонили, і через кілька секунд за дверима щось глухо вдарилося ніби хтось кинув щось важке, потім тиша.

Марина не витримала й заплакала. Минуло, мабуть, десять хвилин, які здались вічністю і тут — легкі кроки у під’їзді. Повільні, впевнені, потім хтось торкнувся дверної ручки.

Дівчата завмерли.

— Настя… — ледве прошепотіла Марина.

— Тсс…

Хтось ніби шепотів щось за дверима, потім клац — і лист випав у щілину.

Настя, не витримавши, нахилилася й швидко підняла його. Руки тремтіли. На конверті не було жодного підпису. Тільки червоним маркером написано: “Пам’ятай, ти — моя”.

Марина заплакала ще сильніше, але Настя стояла нерухомо. Її ніби скувало.

— Все… досить, — нарешті сказала вона тихо, але твердо. — Я більше не буду ховатись.

Вона дістала телефон і знову набрала Артема.

— Артем, він був тут. Залишив записку. І… здається, щось кинув біля дверей.

— Не виходь! — закричав Артем. — Ми вже у місті, за десять хвилин будемо!

Вони сиділи на підлозі в темряві, обійнявшись.

— Я не можу… Настю, мені страшно.

Настя обійняла її, притисла до себе:

— Все буде добре, чуєш? Артем з Льошою їдуть. Ми просто дочекаємось.

У цей момент телефон задзвонив знову.

— Ми біля вашого будинку. Не відкривайте, поки я не скажу.

Настя підійшла до дверей, тримаючи трубку.

За кілька секунд почулися кроки на сходах, а потім тихий стукіт — знайомий ритм: два рази, пауза, один.

— Це я, — пролунало за дверима. — Відчиняй.

Дівчата одночасно видихнули, Настя відразу опинилася в Артемових обіймах.

Він міцно її притиснув до себе.

— Ти ціла… Господи, я вже думав найгірше.

Артем заніс коробку в квартиру, поставив її на стіл. Льоша зайшов слідом, з телефоном у руках.

— Ми підняли камери з під’їзду. Там дійсно був чоловік у чорній куртці, обличчя не видно — капюшон, залишив щось і пішов у напрямку центру.

Артем глянув на Настю.

— Це він?

Вона мовчки кивнула.

— Я більше не хочу боятися, Артем, — прошепотіла. — Я просто хочу, щоб це закінчилося.

Він подивився на неї серйозно, в його очах блиснула рішучість:

— Закінчиться. Обіцяю.

— Покажіть фотографії, що він вам лишив. — сказав Льоша.

Марина винесла з вітальні фотографії і відала їх Льоші. Його обличчя стало кам’яним.

— Він зовсім поруч.

— Ти впевнений? — Настя запитала тихо.

— Так. Бо остання  фотографія зроблена години дві назад може менше.

— Значить він не один, йому хтось допомагає. Хтось слідкував за нами потім сфотографував і переслав фотографію Андрію.

Марина завмерла.

— Тобто він…

— Так, — підтвердив Артем. — Він слідкує за кожним нашим шагом.

— Давай відкривати коробку, що заніс Артем, — запропонував Льоша.

— Не знаю, чи треба… — почала Марина, але Льоша вже дістав складаний ніж і обережно розрізав скотч.

Кришка повільно піднялася, і на секунду ніхто не дихав. Всередині лежали ножиці — чорні, важкі, з плямами, схожими на кров. Поруч — пасмо світлого волосся, перев’язане чорною стрічкою, і маленький аркуш паперу, зім’ятий по краях. На ньому нерівним почерком було написано:

“Наступного разу це може бути твоє волосся.”

Марина тихо видихнула, відступила на крок і затулила рот долонею, щоб не закричати. Настя дивилась на коробку, немов не вірила, що це відбувається з нею. Серце калатало так, ніби зараз вистрибне.