Розділ 45. Після смак спокою

Сонце ще не піднялося високо, але крізь фіранки вже пробивалося м’яке літнє світло у кімнаті пахло мʼятою, морем і сном. Настя відкрила очі — за вікном співали ранні птахи, а десь унизу проїхала перша маршрутка. Артем спав, поклавши руку їй на талію, його дихання було рівне, спокійне. Вона ще кілька секунд лежала, слухаючи його подих, і мимоволі посміхнулася, потім обережно підвелась, щоб не розбудити, накинула легкий халат і пішла на кухню. Плитка під босими ногами була прохолодна. Настя увімкнула кавоварку — знайоме бурління й аромат свіжозмеленої кави миттєво наповнили простір. Вона відчула, як прокидається кожна клітинка.

На столі вона розклала сніданок — пластівці з молоком, шматочки полуниці, які лишилися з учорашнього вечора, і кава. Вона любила цей ранковий ритуал — маленькі деталі, які роблять день своїм. Десь через десять хвилин з кімнати вийшла Марина, ще розкуйовджена після сну, в обіймах теплої ковдри.

— Ти чого так рано? — буркнула вона, тримаючи чашку води.

— Сьогодні в мене перша зміна, потрібно виходити вже в кав’ярню. — Настя налила собі каву й сіла. — Хочу перед роботою трохи на себе час приділити.

— Я думала ти завтра виходиш. Ти ж учора навіть не відпочила. — Марина потерла очі. — Це точно безпечно, йти одній?

Настя всміхнулася куточком губ:

— Так, кавʼярня ж тут поруч, дві хвилини пішки, я навіть не встигаю прокинутися дорогою.

Марина знизала плечима, але в голосі відчувалася турбота:

— Все одно якось тривожно. Після всього, що сталося…

— Не починай, — м’яко перебила Настя. — Все буде добре.

— Ти Артему казала, що працюєш сьогодні?

— Ні, учора забула, а зараз не хочу будити. Хай поспить, як прокинеться скажи йому, добре?

— Гаразд. — Марина посміхнулась і налила собі молока. Настя швидко одяглась у світлу робочу сукню кольору латте, перевірила сумку, зібрала волосся у хвіст. Перед виходом вона ще раз глянула на сплячого Артема — його обличчя було спокійним, навіть дитячим у сні.

— Я побігла, якщо що — дзвони, — сказала вона, і Марина провела її до дверей.

Ранкове повітря було літнім — теплим і м’яким, напоєним запахом лип і свіжої трави. Сонце вже підіймалося над дахами, світло падало золотими плямами на асфальт. Настя йшла вулицею, слухаючи ритм власних кроків і легкий шелест листя. Кав’ярня зустріла її знайомим ароматом зерен і свіжої випічки. Вона відкрила двері, увімкнула світло, перерахувала касу й підготовила каво машину. Ці рухи були вже як звичний ритуал — вони заспокоювали. Близько сьомої п’ятнадцять з’явився Діма — трохи запізнився, але, як завжди, з усмішкою.

— Привіт, Настю. Прийми мої співчуття… як ти тримаєшся?

Настя злегка знизала плечима:

— Уже краще. Треба повертатись до нормального життя.

— Це правильно, — він усміхнувся. — Слухай, за те, що я запізнився, сьогодні тебе відпущу раніше. Я сам передам зміну.

— Домовились. — Вона вдячно кивнула.

До одинадцятої Настя встигла обслужити кілька постійних клієнтів, коли почула знайомий голос за спиною.

— Привіт, бариста мого серця.

Вона обернулася — Артем, Марина і Льоша стояли біля входу. Артем дивився на неї з легким докором, але в очах світилась турбота.

— Ти чому не сказала, що йдеш сьогодні на роботу? — запитав він.

— Забула, а з ранку не хотіла тебе будити.

Діма, помітивши ситуацію, підійшов ближче:

— Можете відійти, якщо треба, я поки впораюсь.

На вулиці сонце вже припікало, але Насті стало холодно від погляду Артема.

— Ти нічого дивного не бачила? — спитав Льоша.

— Що трапилось? — тихо спитала вона.

Марина опустила очі:

— Знову принесли білі лілії і ту ж записку — «памʼятаю».

Настя різко вдихнула, серце забилося швидше.

— Я нічого не бачила.

Артем кивнув:

— Коли ми їхали до Києва, за нами тягнулася чорна машина, я пробив номери — фальшиві. Хто їхав — невідомо.

— Це мабуть Андрій, — прошепотіла Настя. — Я бачила схожу машину в Борисполі біля дому, потім як ми їхали з кладовища і коли ми виїзжали з Борисполя.

Марина додала:

— Я запам’ятала номери коли ми їхали з кладовища і вже сказала Артему номери ті самі.

Мовчанка зависла між ними, як спекотне повітря перед грозою.

— Значить, це точно він, — тихо сказав Артем. — Тоді діємо так: я з Льошою спочатку їдемо по роботі, потім спробуємо дістати інформацію, де він може бути, а ти, Марин, побудь із Настею в кавʼярні. Добре?

— Добре, — погодилась Марина.

Вони повернулись у кавʼярню. Настя представила Дімі Марину, приготувала для Марини капучино з серцем на пінці маленький знак підтримки.

Марина усміхнулась:

— Ти навіть у тривожні дні робиш красу.

Останні години зміни пройшли повільно. Настя готувала каву, Діма приймав замовлення і розносив, Марина тихо переглядала телефон. Настя намагаючись не думати про лілії.

Коли до кінця зміни залишалося двадцять хвилин, Діма підійшов:

— Іди додому, я далі сам.

— Точно впораєшся? 

— Та звісно і скоро вже повинні підійти Олег і Люба. Іди.

Настя зняла фартух, вимкнула кавомашину, глянула на Марину:

— Пішли.

Сонце вже стояло високо, повітря було гаряче й густе. Коли вони піднялися до квартири, Настя машинально глянула на підлогу — і завмерла. Перед дверима стояла біла коробка на ній — одна єдина лілія.

Марина інстинктивно відступила на крок.

— Настю… мені не подобається це.

— Тихо. — Настя взяла коробку в руки, відчула, як усередині щось важке перекочується. — Заходимо швидко.

Вони зачинили двері, замкнули всі замки, навіть засувку.

— Що робимо? — спитала Марина. — Відкриваємо чи чекаємо хлопців?

— Дзвонимо.

Настя натиснула на контакт «Артем». Він відповів майже відразу.

— Лате лялечко, як ти?

— Під дверима була коробка з лілією, ми її ще не відкривали. Що робити?

Після паузи Артем сказав серйозно:

— Відкривайте, — голос Артема став серйозним. — Ми зараз за містом, швидко не доберемось.