Розділ 44. Ритм сердець

Вечірнє місто світилося тисячами вогнів, коли їхня машина плавно зупинилася біля клубу. Київ дихав теплом і свободою — повітря пахло кавою, димом і вечірніми розмовами Настя, дивлячись у вікно, відчула, як усередині піднімається легке хвилювання. Вона знала, що ця ніч буде особливою — хоча й не розуміла чому. Артем обернувся до неї, торкнувся її руки й усміхнувся.

— Готова? — спитав він.

— Завжди, — відповіла вона, намагаючись приховати, як швидко б’ється її серце.

Вони зайшли не через головний вхід, а через службовий — Артем мав свої причини. Коридор був напівтемний, чути було глухий бас, який вібрував десь у глибині приміщення. Повз них пробігла дівчина в блискучій сукні, сміючись і щось кричачи охоронцю, той лише махнув рукою. Коли вони увійшли, до них підійшов кремезний чоловік у чорному.

— Артеме Владиславовичу, Олексій Михайлович, вас уже чекають нагорі, — сказав він, стиха усміхаючись.

— Дякую, Борис, — відповів Артем, потискаючи йому руку.

Перед тим як іти, Артем нахилився до Насті, легенько поцілував її в скроню.

— Замовляйте все, що захочете цей вечір ваш. Я скоро спущусь, — прошепотів він їй на вухо.

Від його голосу по шкірі Насті пробігли мурахи.

Дівчата залишилися самі, Марина штовхнула подругу в бік.

— Ну що, почнемо цю ніч як слід? — підморгнула вона.

Вони підійшли до бару там стояв бармен, якого вони вже бачили ті два рази.

— Доброго вечора, красуні і з поверненням, що будемо пити сьогодні?

— Щось солодке й легке, — сказала Марина, обпершись на барну стійку.

— Зрозумів, — відповів бармен і зник за пляшками.

Через кілька хвилин перед ними стояли два яскраво-оранжеві коктейлі з долькою манго на краю келиха. Напій переливався, мов захід сонця.

— Красиво, — прошепотала Настя і зробила ковток — м’який, тропічний, солодкий смак обпалив губи, але залишив приємний післясмак.

— І смачно, — додала Марина, зробивши ковток і заплющивши очі від задоволення.

Музика ставала все гучнішою, повітря вібрувало від енергії, людей побільшало — клуб ожив, дихав, пульсував. Вони відчували, як серце починає битися в ритм музики.

— Ще по одному? — запитала Марина, підморгнувши бармену.

— Цього разу — щось кисле, — сказала Настя.

Бармен усміхнувся:

— Тоді тримайте — «Lemon Passion» сильніший, але вам підійде.

Коктейлі були світло-зелені, із прозорими кубиками льоду та тонким скибочком лайма зверху. Смак — наче вибух цитрусу, що змішувався з нотками маракуї. Настя відчула, як від нього серце б’ється швидше.

— Ммм… от це вже моє, — сказала Настя, торкнувшись келиха до келиха подруги.

Вони випили, і Марина різко піднялася.

— Ходімо потанцюємо, — її очі блищали, немов у дитини, яка чекала свято.

На танцполі світло переливалося всіма кольорами, люди рухалися, сміялися, обіймалися, музика підкоряла. Настя спочатку стояла, розглядаючи всіх, але коли Марина взяла її за руки й потягла в центр, вона здалася. Тіло саме відгукнулося ритму — вони сміялися, кружляли, і здавалося, що в цю мить ні болю, ні минулого просто не існує. Через двадцять хвилин вони повернулися до бару, злегка розпашілі, з блиском у очах.

— Мохіто, — сказала Марина, — класика завжди в тему.

Бармен поставив перед ними склянки з м’ятою, лаймом і хрустким льодом. Вони потягнулися до соломинок, і саме в цей момент поруч з’явився Артем.

— Ну от і я, — сказав він, притримуючи Настю за талію.

Слідом підійшов Льоша, усміхнений і трохи втомлений.

— Як наші дівчата? — запитав він.

— Весело, — сказала Марина. — А ви що, вже все?

— Майже, — відповів Артем. — До речі, знайомтесь — це Сергій, наш бармен і хороший друг.

— Здоров, Серього, — сказав він, потискаючи руку.

— Привіт, брате, — додав Льоша.

— Як завжди чарівні супутниці, — посміхнувся бармен, киваючи на дівчат.

— Ну що, залишимось? — спитав Артем, дивлячись на Настю.

— Ні, — похитала вона головою. — Мені вистачить цієї ночі.

Вони вийшли на вулицю. Нічне повітря було теплим, свіже після кондиціонованого клубу. Київ сяяв — мов у казці.

— Поїхали спочатку за речами до мене, потім — до тебе, — сказав Артем.

— А я пропоную так, — втрутився Льоша.

— Ми з Мариною поїдемо до мене на таксі, а ти з Настею — за своїми речами, потім зустрінемось у квартирі дівчат. Так буде швидше.

— Розумно, — кивнув Артем.

Вони попрощалися, і Настя з Артемом рушили до машини.

Ледь виїхали з парковки, Артем кинув короткий погляд на Настю.

— Нарешті ми вдвох, — прошепотів він і, коли зупинилися на світлофорі, нахилився та поцілував її — повільно, глибоко, з тією самою пристрастю, від якої Настя забувала дихати. Вона заплющила очі, відповіла, і весь світ у ту мить зник — залишились лише їхні губи, аромат парфуму й ніч, що огортала місто.

Вони доїхали до його квартири. Щойно двері відчинилися, з кімнати вискочив Ади.

— Ади! — вигукнула Настя, нахилившись і погладивши пса. Той весело підстрибнув, облизав їй обличчя. — Скучив, так?

Пес замахав хвостом, лизнув її руку.

— І хто ж його годував цілий день? — запитала вона, усміхаючись.

— Домробітниця, — відповів Артем. — Вона за ним дивиться, коли мене немає. Вона живе на поверх вище.

Вони пішли до кімнати Артема, в кімнаті пахло ним — мʼятою, парфумом і чимось теплим, спокійним. Настя сіла на край ліжка, поки Артем збирав речі. Ади вмостився поруч, поклавши голову їй на коліна, і вона машинально гладила його за вухом. Коли Артем закрив валізу, Настя піднялась і підійшла до нього.

— Готово?

— Так. — Він подивився на неї, і Настя не витримала цього погляду їхні губи знову зустрілися — коротко, але ніжно, як обіцянка продовження.

— А Ади? — запитала вона, коли вони вже виходили.

— Йому краще буде тут, — пояснив Артем. — Квартира більша, він звик, домробітниця залишиться, житиме в гостьовій, щоб доглядати за ним і щоб йому не було сумно.