Розділ 43. Тепло між словами

Після важкої, щирої розмови, в кімнаті зависла густа тиша. Кожен сидів, ніби прокручуючи все почуте у голові, ковтаючи те, що не вкладалося в серце. Повітря було наповнене не просто мовчанням — воно дихало втомою, болем і дивним полегшенням водночас.

Марина першою обірвала цю тишу:

— Може, обід приготуємо? — вона глянула на телефон і, посміхнувшись, додала: — хоча, скоріше, вечерю.

Настя підняла голову, її голос був спокійний, трохи хрипкий після сліз:

— Що хлопці хочуть на вечерю?

Артем підняв на неї погляд. У його очах було стільки тепла, що Настя ледь витримала цей погляд.

— Я з’їм усе, що ти приготуєш, — тихо сказав він.

— О, так казати небезпечно, — підколола Марина, трохи розряджаючи атмосферу.

Льоша посміхнувся:

— Давайте щось просте й домашнє. Так, щоб пахло дитинством… як колись у бабусі, коли ти заходиш з вулиці, а з кухні тягне жареним м’ясом і картоплею.

Марина відчинила холодильник, почала перераховувати продукти:

— М’ясо, картопля, помідори, огірки, цибуля, капуста, листя салату…

— Ідеально, — сказала Настя. — Приготуємо котлети, пюре і салат.

Артем посміхнувся:

— От це я розумію — класика.

— Я давно не їв справжньої домашньої їжі, — сказав Льоша, трохи сумно, ніби згадав щось своє.

— А що ж ти їси, як не секрет? — поцікавилася Марина, підкотивши рукави.

— Та все з кулінарії або ресторанне воно смачне, але без душі.

Настя глянула на Артема:

— А ти?

— Так само, — кивнув він. — Але іноді, коли є настрій, можу приготувати вечерю сам і навіть смачно.

Марина підняла брови:

— О, тоді наступного разу ти готуєш, а зараз — до роботи.

Вони розділили обов’язки. Марина чистила картоплю і різала овочі, Настя варила картоплю і ліпила котлети, а хлопці жартували, що вони головні дегустатори.

На кухні стояв запах смаженого, тепла і домашності. Артем  вмикав музику — тихо, фоном, мелодія розливалася квартирою, змішуючись зі звуками сковорідки.

Настя ловила себе на думці, що вперше за довгий час їй легко. Артем поруч, Марина сміється, навіть Льоша з яким вони познайомилися вчора здається своїм — і вперше з’являється відчуття, що життя, можливо, знову набуває сенсу.

Коли вечеря була готова, вони сіли всі разом. Тепло, звично, без пафосу.

Артем першим сказав:

— Якщо чесно, я не пам’ятаю, коли востаннє мені було так спокійно.

Настя кинула на нього короткий погляд — він дивився тільки на неї.

— Спокійно, але трохи страшно, — прошепотіла вона.

Він тихо доторкнувся до її руки під столом, непомітно для інших. Настя здригнулася, але не відсмикнула. Його дотик був теплим, захисним, наче обіцянка.

Після вечері Льоша відкинувся на спинку стільця, задоволено потягнувшись:

— Ну що, дівчата, вечеря — космос, але що далі робимо?

Марина хмикнула:

— Ми готували — ви миєте посуд.

— Ні-ні, я не про це, — серйозно сказав Льоша. — Вас не можна залишати самих я так зрозумів, з розповіді…

Артем кивнув, його обличчя знову стало зосередженим:

— Потрібно щось вирішити. Може, вам варто переїхати?

Настя майже одразу відповіла:

— Ні. Ми не можемо тут робота, квартира… Ми не можемо просто втекти.

Марина додала, вже спокійніше:

— І якщо він нас дійсно відслідковує, то переїзд нічого не змінить.

— Тоді вам потрібен охоронець, — пожартував Льоша. — Я не проти взяти цю роль на себе.

Усі розсміялися, і напруга трохи розтанула.

— Насправді, він має рацію, — сказав Артем. — Ми з Льошою залишимося тут, але треба з’їздити за речами. Бо в рожевих халатах ми вже відчуваю себе героєм дешевого серіалу.

—  Точно, — сказав Льоша. — тоді план на вечір: спочатку їдемо до клубу по роботі, потім за речами і назад.

— Гаразд, — погодився Артем. — Але вас залишати самих все одно не хочеться.

Настя посміхнулася:

— Ми впораємось.

— Настю давай поїдемо з хлопцями, відпочинемо і так буде їм спокійніше.

Настя тільки кивнула. Артем подивився на неї довше, ніж потрібно у цьому погляді було щось більше — не просто турбота.

— Добре. Всі збираємося. Ми з Льошою — по справах, а ви — відпочиньте.

Коли хлопці пішли збиратися, дівчата зайшли до кімнати. Настя відкрила шафу, і там стояли пакети з новими сукнями, які вони купили після катка.

— О, — Марина аж засвітилася. — Настав їхній час!

Настя обережно витягла чорну сукню — коротку, шовкову, з відкритими плечима і глибоким вирізом на спині. Вона була водночас ніжною і зухвалою, наче створена саме для цієї ночі.

Марина дістала коротку яскраво-жовту сукню — легку, грайливу, що мерехтіла при кожному русі.

— Цього разу ніякої скромності, — засміялася Марина, — ми йдемо жити, а не ховатись.

Настя зібрала волосся у високий хвіст, зачесала гладко й закріпила лаком її обличчя стало впевненим, сильним. Марина накрутила локони, що грайливо спадали на плечі.

— Ідеальні, — сказала Настя, малюючи стрілки й червоні губи.

— Ти як із обкладинки, — відповіла Марина, фарбуючи жовті стрілки в колір сукні й ніжно-рожеві губи.

Коли вони вийшли, хлопці вже чекали у вітальні. Обидва замовкли.

— Нарешті, не пройшло й двох годин, — жартома сказав Льоша.

— Але ми використали цей час з користю, — усміхнулася Марина.

Артем дивився на Настю мовчки, довго.

—  Ви неймовірна, — прошепотів він.

— Підтримую, — додав Льоша, підморгнувши.

Настя ледь усміхнулася, приховуючи, як калатає серце.

—  А давайте зробімо спільне фото, — запропонувала вона.

Вони стали біля вікна, ближче один до одного. Настя відчула, як Артем легенько торкнувся її талії, і в цей момент камера клацнула.

Це фото зберегло не просто їхні усмішки — воно стало першою миттю, де страх відступив, а життя повернулося.

Вони вийшли у теплий, літній, нічний Київ. Місто дихало вогнями, ароматами кави й музикою з відкритих вікон. Артем узяв Настю за руку — не для ефекту, а просто тому, що не хотів відпускати і вперше за довгий час їй було не страшно. Вони рушили до клубу — у ніч, у нову главу свого життя.