Розділ 42. Пам’ятаю

Настя прокинулася близько 15:15. Світло лагідно просочувалося крізь напівпрозорі фіранки, малюючи на стіні м’які візерунки у кімнаті стояла тиша — така спокійна, що навіть чути було, як поруч рівно дихає Артем. Вона кілька хвилин просто лежала, дивилась на нього й намагалася зрозуміти, що відчуває. В голові змішувались думки, обривки вчорашніх подій, сміх, поцілунки, алкоголь, страх… і щось нове — дивна ніжність, якої вона не відчувала роками.

Її серце билося швидше, коли вона пригадувала, як усе сталося між ними. Усе було спонтанно, але чесно. Без страху, без тіні минулого. Настя тихо зітхнула, обережно встала, щоб не розбудити Артема, накинула на себе сорочку, яка лежала на стільці, і пішла на кухню. Там за столом сиділа Марина — з чашкою кави, в халаті, скуйовдженим волоссям і втомленими очима, які, втім, все одно світилися.

— Прокинулась, нарешті, спляча красуня , — усміхнулась вона. — Як у вас ніч?

Настя опустила погляд і на мить замовкла, потім тихо відповіла:

— Добре. Спокійно…

— «Спокійно» після того, скільки ви випили? — Марина підняла брову. — Ви з Артемом — чемпіони з витривалості.

Настя тихо засміялася.

— У нас була… близькість.

Марина широко усміхнулась і тихо сказала:

— Я рада за тебе. Нарешті ти дозволила собі відчути щось справжнє.

— А ви з Льошею як?

Марина трохи відвела погляд, на щоках з’явився ледь помітний рум’янець.

— Та… нормально. Ми просто поговорили, поцілувалися. Без дурниць.

— Поцілувалися, — повторила Настя з лукавою посмішкою. — То вже не «просто».

— Ой, не починай, — махнула рукою Марина. — Він хороший. Надто хороший це мене навіть лякає.

Настя хотіла щось відповісти, але в ту ж мить у двері подзвонили. Звук пролунав гучно, змусивши обох здригнутись.

— Ти когось чекаєш? — пошепки спитала Марина.

— Ні, — Настя нахмурилась. — Хто це міг бути?

Вона повільно підійшла до дверей, глянувши у вічко. Кур’єр, той самий хлопець, той самий фірмовий пакет, знову з букетом білих лілій.

Настя відкрила двері.

— Доставка для Анастасії, — сказав кур’єр байдужим голосом. — Підпис, будь ласка.

— Від кого цього разу?

— Не вказано.

Вона підписала накладну, взяла букет з білими ліліями, такий самий, як учора і — маленька картка прикріплена до стрічки на ній — короткий напис тим самим почерком:

«Памʼятаю.»

У Насті руки затремтіли.

— Це жарт якийсь? — прошепотіла Марина, коли Настя поставила букет на стіл. — Все так само, як учора навряд хтось може двічі помилитись з адресою.

— Це не випадковість, — тихо сказала Настя. — Це Андрій.

Вона дивилась на квіти, ніби ті самі були живим нагадуванням про минуле, від якого не втекти.

Марина підвелась, в очах блиснула паніка:

— Настю, а я говорила що потрібно вчора сказати Артему.

Настя ковтнула повітря.

— Він вислідкував нас.

В цей момент у дверях з’явились сонні хлопці. Артем, трохи розкуйовджений, з телефоном у руці, й Льоша вийшов за ним.

— Що трапилось? — спитав Артем.

— Квіти, — відповіла Марина. — Ті ж самі, з тією ж запискою, що і вчора.

Артем узяв карту, прочитав, і його погляд став жорстким.

—Це Андрій?

Настя тільки кивнула.

— Я вже шукаю його, — тихо сказав він. — Але поки безрезультатно з Борисполя він поїхав того ж дня, що і ми.

Настя стисло відповіла:

— Отже, він їхав за нами.

Тиша повисла важка, як дим.

Артем стояв біля вікна, стиснув кулаки, на обличчі промайнула злість і безсилля водночас.

Дивлячись на сіро-блакитне небо, і в його голосі раптом прозвучала нотка серйозності:

— Настю… що у вас було з Андрієм? Чому він тебе переслідує? Що між вами сталося насправді?

Настя різко підвела погляд, на секунду знітилася. Її пальці нервово ковзнули по склянці, а очі шукали підтримки у Марини. Та лише тихо кивнула.

— Розповідай усе, — сказала Марина.

Вона зробила ковток води, глибоко вдихнула, ніби набираючись сил, і почала:

— Спочатку все було добре. Навіть ідеально він був турботливий, уважний, постійно казав, що я — його світ. Ми тоді здавалися одне одному потрібними, але після першої вагітності… все зламалося.

Настя замовкла на мить, ніби знову переживаючи ті дні.

— Я випила таблетку, — її голос затремтів. — Ми не були готові до дитини і після цього він… змінився. Почав кричати, звинувачувати мене у всьому. Казав, що я зруйнувала його життя.

Артем слухав мовчки.

— Потім я все ж переїхала до нього. Думала, що, може, якщо будемо разом — усе налагодиться, але стало тільки гірше. Він контролював усе: з ким я говорю, куди йду, як вдягаюсь, читав мої повідомлення, лаяв за будь-що. Міг тижнями не розмовляти, а потім раптом вибухнути. Доводив мене до істерики…— Настя на мить заплющила очі. — Почав піднімати руку.

Марина витерла сльози, а Артем ледь помітно здригнувся і стиснув кулаки.

— Одного разу він кричав на мене так що мій тато почув в підʼїзді. Приїхав, щоб забрати мене додому йому розповіла мама, що Андрій ударив мене. Між ними почалася сварка… потім штовханина і коли прийшов його батько — він штовхнув мого тата. Той впав. І… не встав.

Голос Насті зірвався. Марина підійшла і стиснула її руку, але Настя продовжила:

— Андрій тоді… вибачався. Цілий місяць він плакав, благав дати шанс. Я повірила. Пробачила. Думала, що біль можна стерти, якщо любити далі, але через місяць я дізналася, що знову вагітна. Пішла сказати йому… і застукала з іншою.

Вона зробила вдих, але слова виходили з болем:

— Він розлютився, закрив мене у ванній, провів її… а потім побив. Я втратила дитину.

У кімнаті настала тиша, яку ніхто не насмілювався порушити.

Настя дивилася в підлогу.

— Після цього ми не бачилися. До похорону мами, а далі… ти все знаєш, Артеме.

Артем підійшов до неї, опустився поруч, узяв її руки. Його голос був м’який, але рішучий:

— Настю… ти більше не одна і я не дозволю, щоб він знову тебе торкнувся.