Розділ 41. Коли ніч розмовляє мовчки

Годинник на стіні показував без п’ятнадцяти четверту. У вітальні стояла приємна напівтемрява, м’яке світло з світильника робило все довкола теплим, затишним. Повітря було насичене ароматом фруктів, віскі, солодкого лікеру й трохи розтопленого воску зі свічок.

Музика з телефону давно стихла, але сміх, жарти й тихі розмови продовжували наповнювати кімнату.

— Я офіційно заявляю, що цей лікер — просто знахідка! — урочисто вимовила Марина, похитуючи келих із карамельним напоєм. — Якби його начали продавати у пляшках по п’ять літрів, я б перша взяла.

Настя розсміялася, ледве втримуючи келих.

— І хто б тебе потім додому ніс?

— Ти, звісно! — з удаваною серйозністю відповіла Марина. — Ти ж моя найкраща подруга, а найкращі подруги не залишають одна одну в біді, особливо після третьої пляшки лікеру.

— Ти вже четверту відкрила, — засміявся Льоша, розвалившись у кріслі. — А ми ще навіть віскі не допили.

— То наливай, — втрутився Артем, піднявши склянку. — За чудову компанію і за те, що ця ніч не має закінчуватись.

Всі засміялися, келихи знову дзенькнули. Настя відчула, як напій обпікає губи, залишаючи після себе приємний солодкий присмак її щоки горіли, у голові стало легко й трохи розмито, але приємно. Артем сидів поруч — близько, майже торкаючись плечем, від нього пахло мʼятою, віскі і ще чимось спокійним, чоловічим, тим, що притягує, навіть якщо намагаєшся не дивитись. Настя впіймала себе на думці, що хоче, щоб цей вечір не закінчувався.

— Наливайте і нам тепер віскі! — заявила Марина, коли вони допили останній лікер.

— Ні-ні, — похитала головою Настя, притримуючи її руку. — Мені досить, я й так вже ледь стою і взагалі — мені ще треба постелити вам усім.

Вона підвелась, але одразу сіла назад — світ хитнувся.

Артем тихо засміявся:

— Ти точно не витримаєш постільних подвигів сьогодні, Лате-лялечко.

Настя підняла палець, намагаючись виглядати серйозною:

— А от і витримаю! І навіть вирішу, хто з ким спить!

Марина в цей момент ледь не впала від сміху.

— От це я хочу почути! Давай, головна по сну!

Настя хитнула головою, намагаючись сфокусуватись:

— Так, слухайте уважно! Льоша й Артем ви хочете спати на одному ліжку?

— Ні. — В один голос заявили хлопці.

—  Тоді Льоша і Марина — в кімнаті Марини, а ти Артеме… зі мною.

Артем підняв брову, але усмішка видавала, що він зовсім не проти.

— Наказ прийнято, командире.

— Все, рішення затверджено! — урочисто сказала Настя й підняла келих. — А тепер… кожен до свого куточка, бо я зараз просто впаду тут на килим.

Льоша встав, обережно взяв Марину під руку. Вона притулилася до нього й сказала з посмішкою :

— Приберемо завтра, обіцяю!

Вони засміялися й зникли за дверима кімнати.

Настя зробила крок — і хитнулась. Артем одразу підхопив її, обійняв за талію.

— Обережно, — прошепотів. — Не хочу, щоб ти впала.

— Це лікер, — відповіла вона, сміючись. — І ти мене тримаєш так, що мені навіть подобається падати.

Він глянув на неї — довго, уважно. Потім нахилився трохи ближче:

— Ти сьогодні зовсім інша. Не ховаєшся.

— А може, просто вперше нічого не боюсь, — сказала вона тихо.

Він не відповів — лише ще міцніше обійняв і провів до кімнати.

— Включи на тумбочці космонавта, — попросила Настя.

Світильник кинув полярне сяйво. Настя зупинилася біля ліжка, взяла в руки подушку й посміхнулася:

— Я ж казала, що треба стелити, ми сьогодні же прибирали і всю постільну білизну зняли.

Артем підійшов ближче, забрав подушку з її рук.

— Не треба, Настю. Сідай.

Вона сіла, але очей від нього не відводила. Алкоголь зробив її відвертою, розкутою, майже дитячо щирою.

— Артеме, — сказала вона тихо. — Можна скажу щось, поки в мені ще залишився лікер і відвага?

— Кажи.

— Ти мені подобаєшся. Не просто як людина, а як… хтось, поруч із ким я знову можу дихати.

Артем мовчав, лише дивився на неї — глибоко, серйозно, так, що від його погляду все навколо розчинялось.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти мені подобаєшся, — відповів він. — І я не дозволю, щоб хтось знову тебе зламав.

Настя на мить прикрила очі, потім посміхнулась, встала і зробила крок до нього вона поклала руки йому на груди — серце під долонями билося швидко, як її власне.

— Я не хочу думати ні про минуле, ні про завтра, — прошепотіла. — Тільки про зараз.

Їхні погляди зустрінуться, наповнені емоціями, які накопичувалися. Коли її губи нарешті торкнулися до його, цей поцілунок був настільки пристрасним, що здавалося б, ніби вони не бачились десять років і нарешті зустрілися знову, щоб заповнити всі прогалини у своїй історії. Після поцілунку Настя, відчуваючи, як пульсує її серце, обережно закрила штори, аби їхній світ залишився у таємниці від сторонніх очей. Вона зняла свою майку, під якою не залишиться нічого, тільки пристрасть і бажання, які запалюють її. Артем, спостерігаючи за нею, відчуває, як його емоції виходять за межі контролю, і зітхає з захватом.

— Ти зводиш мене з розуму, - тихо сказав він.

Коли він підійшов ближче, то притиснув її до себе, відчуваючи тепло її тіла. Він поцілує її знову, так само пристрасно, немов нічого більше не має значення в цьому світі. Вони ніби занурюються у світ один одного, де часу не існує.

Артем відсторонився і зняв свій халат і повалив Настю на ліжко, де вони можуть залишити свої турботи по ту сторону. Нахилившись над нею, він прошепотів:

— Як довго я чекав цієї миті, коли зможу бути з тобою знову. Знімаючи з неї шорти, він обережно торкається її шкіри, відзначаючи ніжність їхнього звʼязку, якого вони так довго прагнули. Кожен дотик буде наповнений любовʼю і теплотою, що наповнює кімнату.

Зовні Київ спав. Лише місяць світив у вікно де грали тіні — двох фігур, що шукали спокій одна в одній. Настя відчула, як у грудях нарешті стає тепло. Вперше за довгий час вона не думала про те, що буде завтра. Бо зараз — просто жила і, можливо, вперше — не дарма.