Розділ 39. Під місяцем і хвилями

Хлопці вже підійшли до дівчат.

—  Знайомтесь це мій колега ще він мені як брат, Олексій, — сказав Артем, торкнувшись плеча парня. — Ми часто працюємо разом.

— Дуже приємно, — сказала Настя, потиснувши йому руку.

— І мені, — відповів Олексій. Його погляд ковзнув по Марині, і вона відчула, як щось легке й тепле прокотилося всередині, мов хвиля.

— А це Марина. — сказала Настя.

— Пройдемось? — запропонував Артем.

Вони повільно рушили вздовж Дніпра. Вечір був наповнений шумом води, приглушеними голосами з далеких човнів і ароматом річкової прохолоди. Настя відчула дивну легкість — вперше за довгий час її душа не боліла.

Коли вони дійшли до майже безлюдного пляжу, Марина раптом зупинилась:

— Як же тут гарно! — вона скинула босоніжки, ступила на теплий пісок і засміялась.

На піску майже нікого не було. Тільки шелест хвиль і м’яке світло від далеких ліхтарів. Настя вдихнула глибше й тихо сказала:

— Цього літа я ще жодного разу не купалась…

Марина засміялась:

— І я теж! А давайте зараз? Ну чого чекати?

— Ми ж без купальників, — усміхнулася Настя, ховаючи сміх.

Артем усміхнувся, розтібаючи кілька ґудзиків на сорочці:

— Тримай мою рубашку, думаю вона тобі підійде і буде комфортно плавати.

Олексій зняв свою і, не кажучи ні слова, простягнув Марині його рухи були спокійні, упевнені.

— А ви як потім будете їхати?— знову спитала Настя, ледь стримуючи сміх.

— Щось придумаємо, — знизав плечима Артем.

Хвилиною пізніше вони вже бігли до води. Місяць віддзеркалювався на хвилях, і світло тремтіло, мов живе. Вода зустріла їх теплом, окутала, обійняла. Марина сміялась голосно, бризкаючи у бік Олексія. Той, не витримавши, підплив ближче, схопив її за руку і, крутнувши, опустив під воду. Вона випірнула, заливаючись сміхом:

— Ага! Думаєш, переміг? — і у відповідь обдала його водою.

Настя плавала спокійніше. Вона лягла на спину, дивлячись у небо, де світило велике коло місяця. Артем підплив до неї, торкнувся пальцями її долоні.

— Знаєш, — тихо сказав він, — я міг би отак плавати з тобою кожної ночі.

Настя нічого не відповіла, лише заплющила очі. Їй хотілося, щоб час зупинився. Марина тим часом плавала поруч з Олексієм. Вони сміялися, кидалися бризками, потім вона втомилася й стала на мілководді. Олексій підійшов ближче, вода стікала з його плечей, блиснувши в місячному світлі.

— Холодно? — запитав він.

— Ні… просто не хочу, щоб це закінчувалось.

Вони ще трохи стояли у воді, поки хвилі тихо шепотіли їм під ногами. Зрештою всі вийшли на берег. Пісок був м’який і прохолодний. Настю била легка дрож, і Артем, не вагаючись, притиснув її до себе.

— Так краще?

— Так, — прошепотіла вона.

Олексій стояв трохи осторонь.

—Не проти, якщо я теж тебе обійму? — тихо запитав він у Марини.

Вона кивнула. Його руки були теплі, сильні, але дбайливі. Настя помітила це й ледь усміхнулась подрузі, киваючи з розумінням.

Вони стояли так, четверо, слухаючи, як хвилі пестять берег. Ніхто не хотів говорити — кожен відчував, що цей момент запам’ятається.

Через кілька хвилин дівчата відійшли за старе дерево, щоб переодягтись. Мокрі сорочки прилипали до шкіри, тому вони швидко їх зняли і на оголене тіло наділи легкі літні сукні — тканина торкалася тіла, як подих вітру.

— Як тобі Льоша? — спитала Настя пошепки.

— У нього гарне тіло і сам він дуже гарний, і якийсь… справжній, — зізналась Марина, відчуваючи, як щоки теплішають.

— Не впусти свого принца, — засміялась Настя.

Хлопці якраз також переодягнулися, зняли білизну в якій плавали і одягли штани.

— Готові? — запитав Артем.

— Готові, — одночасно відповіли дівчата.

Вони рушили до авто. Повітря було наповнене запахом води й піску. Коли дійшли до машини, Марина озирнулась на нічний Дніпро:

— А може, поїдемо до нас? Візьмемо щось у магазині — вина, фруктів. Посидимо ще трохи.

— Нас можуть не впустити до магазину в такому вигляді, — жартома сказав Артем.

— Впустять, — упевнено відповіла Настя.

— Льош, ти як? — запитала Марина.

— Я за, — відповів той, і в його очах блиснув вогник.

— Пішки чи на машині?

— На машині, — відповів Олексій. — Після купання ще пішки — точно не варіант.

— Тоді їдемо, — посміхнувся Артем.

Вони їхали крізь нічне місто, і на їхніх обличчях відбивалося світло ліхтарів. У салоні звучала тиха музика, і кожен думав про своє — але всі відчували одне й те саме:

щось у цей вечір змінилося назавжди.