Розділ 38. Тиша, що пахне літом

Ранок почався спокійно — так, ніби нічого поганого ніколи й не траплялося. Сонце вже давно пробивалося крізь фіранки, малюючи теплі смужки на стіні. Настя прокинулась першою — у квартирі стояла дивна тиша, тільки чути було, як десь за вікном гавкає пес і шелестить листя старого каштана під вікнами. Вона лежала кілька хвилин, дивилась у стелю й відчувала, як серце нарешті б’ється рівно ця квартира стара, але стала такою рідною. Через хвилин десять вийшла на кухню, увімкнула кавоварку й завмерла, дивлячись, як крапля за краплею заповнює чашку ароматна кава.

— Ранок добрий, — почула позаду сонний голос Марини.

— Добрий, — усміхнулась Настя.

Кава пахла тепло і затишно, вікна були навстіж відчинені — влітку навіть ранкове повітря мало запах розігрітого асфальту.

— Треба сьогодні влаштувати генеральне прибирання, а то по квартирі пил, речі після приїзду так і стоять в коридорі.

— Підтримую, а то після всіх поїздок у нас тут як після бурі. Треба, щоб це місце знову стало схожим на дім.

Дівчата поснідали і взялися до справи — ввімкнули музику й почали прибирати. Настя витирала пил із поличок, розкладала книги, мила підвіконня, а Марина тягала пилосос по кімнатах, час від часу щось наспівуючи. Повітря пахло свіжістю, лимонним миючим засобом і кавою. Здавалося, що навіть квартира ніби оживала — після довгих днів у Борисполі, після похорону, після тиші.

— Якось дивно повертатись, — тихо сказала Настя, зупинившись біля вікна. — Тут ніби нічого не змінилось, але все інакше.

— Так буває, — відповіла Марина. — Коли повертаєшся після чогось важкого, навіть тиша здається іншою, прибирання — це як терапія, — пожартувала Марина. — Викидаєш сміття і з голови, і з серця.

— Головне щоб сміття з серця не повернулося назад, — відповіла Настя, зосереджено розбираючи старі коробки.

Ближче до обіду вони сіли відпочити.  По всій квартирі стояв запах чистоти, свіжості і лимонний запах.

— Ну що, — сказала Марина, потягнувшись, — тепер можна й обідати.

— Або святкувати, що ми вижили після генерального прибирання, — засміялася Настя.

Саме в цей момент задзвонив телефон. На екрані — “Артем ”.

— Артем, — сказала Настя й натиснула на виклик.

— Привіт, Лате-лялечка,— пролунав знайомий голос. — Як ти?

— Уже краще. Ми з Мариною вдома, прибираємо.

— Добре. Просто хотів переконатись, що все гаразд.

— А ти як?

— Тоже добре, їду на зустріч.

— Дякую, що подзвонив, — м’яко усміхнулась Настя.

— Якщо щось треба — дзвони. Я завжди поруч, — додав він і вимкнувся.

Після обіду в двері подзвонили.

— О, може, Артем приїхав? — вигукнула Марина, йдучи до коридору.

На порозі стояв хлопець у формі служби доставки, тримаючи великий букет білих лілій.

— Для Анастасії, — сказав він і простягнув квіти.

— Від кого? — запитала Настя, беручи квіти.

— Не знаю, тут не вказано. Гарного дня! — відповів кур’єр і зник у під’їзді.

Дівчата переглянулись.

— Це, мабуть, Артем, — припустила Марина.

Настя взяла букет, вдихнула аромат — ледь гіркуватий, глибокий і потім помітила маленьку картку, прикріплену до стрічки. Там було лише одне слово —

«Пам’ятаю.»

Її пальці мимоволі здригнулися.

— Це не він, — прошепотіла вона.

— Ти звідки знаєш? — здивувалась Марина.

— Він би так не написав.

Вона відклала букет на стіл, ніби боялась торкатися потім різко підвелась і набрала Артема.

— Артем, ти мені щось сьогодні надсилав?

— Ні, нічого, а що сталося?

— Просто прийшли квіти... Я подумала, що від тебе.

— Я? Ні. Може, хтось помилився адресою.

— Може, — відповіла Настя, намагаючись приховати тривогу.

— Настю, — сказав він після паузи, — якщо щось тебе насторожує — скажи мені. Я приїду хоч зараз.

— Ні, не треба. Мабуть, справді випадковість.

— Гаразд, але якщо хоч тінь сумніву — дзвони. Добре?

— Добре.

Коли поклала слухавку, Марина вже стояла поруч, дивилась на неї пильно:

— Дзвони йому ще раз і скажи все як є. Це може бути Андрій.

— Ні, Марин, я не хочу його лякати.

— Ти серйозно? Настю, це вже не жарти. Звони Артему негайно!

Настя мовчала, стискаючи телефон у руці.

— Якщо завтра з’явиться ще щось, я сама подзвоню, — сказала вона нарешті.

— Ти завжди так кажеш: завтра, наступного разу…

Марина зітхнула й пішла на кухню.

Вечір спускався повільно, наче не хотів приходити. Настя стояла біля вікна, тримаючи каву, і дивилась, як сонце опускається за дахи будинків.

— Настю, — обізвалась Марина, — ти якась сумна. Давай кудись підемо, на набережну, наприклад там зараз гарно — вечір, вітер, музика.

— Може, й справді, — згодилась Настя після короткої паузи. — Треба трохи провітритись.

Вони вбрались у легкі сукні, зробила легкий макіяж, взяли маленькі сумочки, і за кілька хвилин уже крокували вулицею. Літо ще трималось — пахло нагрітою травою, пилом і морозивом від продавців біля дороги. На набережній було людно. Пара молодих хлопців грали на гітарі, діти ганяли мильні бульбашки, а над водою плавала тінь вечірнього сонця. Настя і Марина сіли на лавку, зняли взуття й опустили ноги в прохолодну траву.

— Якось навіть не віриться, що ми тільки вчора повернулись, — сказала Марина, вдихаючи вечірнє повітря.

— Мені здається, що пройшов місяць, — усміхнулась Настя. — Але приємно просто сидіти й мовчати.

Її телефон раптом задзвонив. Артем.

— Привіт, — відповіла Настя, відвертаючись трохи вбік, щоб не перекрикувати шум людей.

— Де ви? — почувся його голос.

— На набережній, вирішили трохи пройтись.

— Добре. Я недалеко. Зараз під’їду, але я буду не сам — зі мною мій партнер по роботі, але він мені як брат.Він хотів зі мною поговорити, тож можемо всі прогулятися. Ви не проти?

Настя на мить замовкла.

—  Ні не проти, ми дочекаємось.

Вона поклала телефон і глянула на Марину.

— Артем? — одразу спитала подруга.