Розділ 37. Літній спокій, якого не буває

Двері старої квартири відчинилися з легким скрипом — знайомим, навіть трохи рідним коли двері зачинилися за їхніми спинами, у квартирі стало незвично тихо. Настя стояла посеред передпокою, тримаючи в руках валізу і вазон. Повітря було застиглим — ніби час тут не рухався всі ті два тижні, поки вони з Мариною були в Борисполі. Там — похорон, плач, теплі руки, що тримають, коли не витримуєш, тут — пустота. Пахло пилом, застояним теплом і чимось своїм — домашнім, давно забутим.

Вона поставила валізу біля стіни й повільно зняла взуття. Погляд сам собою зупинився на старій фоторамці, що стояла на полиці — знімок, де мама сміялась, тримаючи чашку кави. Настя відчула, як у горлі стискається.

— Тепер це мій дім, — прошепотіла ледь чутно.

Марина тим часом зайшла на кухню, відкрила холодильник і глянула всередину.

— Порожньо, як після бурі, — сказала вона. — У нас навіть води нема.

— Піду поставлю вазон, і підемо до магазину,— відповіла Настя, і її голос здався їй самій чужим.

Вона пішла в свою кімнату. Сонце пробивалося крізь фіранки, кидаючи золоті плями на підлогу. Настя поставила вазон на підвіконня — єдине живе, що залишилось від дому, де ще недавно була мама. Торкнулася листя пальцями, і воно здалося теплим.

Марина зайшла за хвилину, вже переодягнулась в легку сукню, трохи розкуйовджене волосся — наче хотіла розігнати тишу.

— Я вже переодягнулась. Слухай, Настю, а давай купимо все потрібне… і вино. Багато вина.

— Марин…

— Ні, серйозно. Ми пережили важкі тижні. Треба просто видихнути.

— А ти думаєш, вино вирішить усе?

— Не все, але допоможе не плакати, — відповіла Марина і зітхнула. — Ходімо в магазин. Треба і продукти, і трохи радості купити.

Надворі повітря було гаряче, важке. Київ жив своїм ритмом — шум транспорту, гудки, крики дітей, що ганяли м’яч між будинками. Після спокою Борисполя це здавалося іншим світом. Настя йшла поруч із Мариною мовчки. Вона дивилася на місто, що зустрічало її знову — те саме, але вже не таке. Усе наче трохи віддалилось, стало чужим. Біля супермаркету Марина взяла візок і рішуче промовила:

— Так, план простий: їжа, вино, шоколад і ніяких сліз.

Вона попрямувала просто до алкогольного відділу, не озираючись. Настя лише кивнула. Через хвилину Марина вже стояла з трьома пляшками в руках.

— Біле — щоб охолонути, рожеве — щоб розслабитись, і червоне — якщо все зовсім піде не так, — сказала вона серйозно.

Настя не втрималась і засміялась.

— Тобі б сценарії писати, — відповіла Настя.

— Твоє життя — як серіал.

— Так, але я хочу, щоб хоч у фіналі був хепі-енд.

Вони набрали овочів, сиру, хліба, морозиво. Настя відчула, як після всіх втрат і переживань їй уперше стало легше. Вона навіть ловила на собі погляди — хтось усміхався, хтось дивився з цікавістю, і в тому було щось заспокійливе: життя триває, як би не боліло.

Повернувшись у квартиру, вони відкрили всі вікна. У кімнати ввірвався гарячий вітер, запах лип і міської пилюки.

Марина зняла з себе джинсовку й одразу взялася розкладати покупки.

— Я так скучила за цією квартиро, за нашими вечорами і безладом, — сказала вона, розкладаючи продукти. — Це, знаєш, наче якийсь ритуал. Окей, шеф-кухарю, що сьогодні на вечерю?

— Щось легке, — відповіла Настя. — Салат, сир, фрукти… і твоє улюблене біле вино.

— Ти мене розумієш без слів.

Вони разом готували. Сміялися, згадували кумедні моменти, і часом між сміхом Настя відчувала, як біль тихенько відступає, не зникаючи зовсім, але стаючи тихішим.

Поки смажились овочі, задзвонив телефон. На екрані — Артем.

— Артем, — тихо сказала вона, і Марина підморгнула.

— Привіт, — відповіла Настя, притискаючи телефон до вуха.

— Як ти? Все гаразд? — голос Артема був теплий, трохи втомлений.

— Так. Ми вже сходили в магазин і готуємо вечерю, Марина купила три пляшки вина, уявляєш?

— Уявляю. З нею нудно не буває.

— Приїдеш? — запитала Настя несміливо.

— Хотів би, але сьогодні не вийде, багато справ іншим разом.

— Добре, я чекатиму.

Вони ще трохи поговорили, і коли Настя поклала слухавку, Марина вже налила перші келихи.

— За що п’ємо? — запитала вона.

Настя посміхнулась і підняла келих:

— За те, щоб це літо не принесло більше втрат.

— І щоб кожен день був кращим за вчорашній, — додала Марина.

Вони приготували вечерю і занесли її до вітальні, випили першу пляшку вина, потім відкрили ще одну пляшку. Сміх звучав голосніше, темрява ставала м’якішою.

Настя згадала про роботу, взяла телефон і написала колегам:

«Привіт, я вже в Києві. Зможу працювати за кілька днів.»

Відповідь від Діми прийшла майже одразу:

«Чудово! Завтра надішлю графік.»

— Ти коли виходиш? — спитала Настя Марину.

— Через п’ять днів з графіком сутки через троє. — Вона потягнулась. — У мене зараз головне — виспатися і не зійти з розуму.

— Тоді ми встигнемо зробити генеральне прибирання, — усміхнулась Настя.

— Якщо ти виживеш після третьої пляшки, — жартома відповіла Марина.

Коли годинник показав дванадцяту, квартира вже дихала вином, спогадами й трохи полегшенням. Настя, трохи розм’якшена вином пішла до кімнати, притискаючи до грудей телефон.

«Як ти?» — написала Артему.

«Устав. Хочу просто лягти й нічого не робити. А ти?»

«Я вже в ліжку», — відповіла вона і надіслала фото, усміхаючись.

«Ти дуже приваблива. Я скучив, хочу бути поруч», — написав він.

«Може, завтра побачимось?»

«Постараюсь, якщо не вийде обіцяю, що на днях тоді зустрінемось. Зараз головне — щоб ти почувалась у безпеці.»

«Все спокійно, нічого дивного не було», — написала Настя.

«Тоді я спокійний. Надобраніч, Лате-лялечка ❤️»

« Надобраніч кавовий принц»

Вона усміхнулась крізь втомлені очі, за вікном гуділо місто, миготіли ліхтарі, внизу проїжджали машини. Київ дихав, а вона вперше за довгий час відчула, що теж дихає. Може, це й справді був початок чогось нового.