Розділ 36. Під контролем

— Поїхали звідси швидше, — сказала Настя, голос зірвався на півшепіт. Вона стояла посеред коридору з вазоном в руках, не відводячи погляду від записки, яку тримав Артем. — Я не хочу тут залишатися.

Її руки тремтіли, серце билося так, що вона чула кожен удар у скронях. У підʼїзді пахло пилом, старими меблями, і ще чимось — страхом, який, здавалося, просочився в повітря.

Марина стояла поруч, бліда, як стіна.

— Це вже переходить усі межі…

Артем зібрав валізи, глянув на Настю, потім на підлогу — його погляд став холодним, стриманим.

— Все. Зараз ми їдемо і я беру все в свої руки.

Він говорив спокійно, але його тон не залишав простору для заперечень. Настя кивнула. Їй хотілося просто вийти, лишити це місце, де кожен кут нагадував про маму, про Андрія, про біль.

Коли вони спустилися вниз сходами, на вулиці було спекотно, але Насті здавалося, що вона мерзне. Сонце вже стояло високо, повітря гуло від далекого гулу літаків, запах свіжоскошеної трави змішувався із запахом асфальту і раптом Настя різко зупинилась. Перед ними, біля чорного джипа, який стояв ще звечора, лежав мертвий щур. Поруч — шматок скла, а обидва передні колеса пробиті ножем.

Марина сполотніла, прикрила рот руками.

— Господи…

Артем нахилився, оглянув машину, провів пальцем по порізу гуми.

— Гострий ніж, зроблено нещодавно, — тихо промовив він. Потім глянув на Настю. — Це вже не просто жарти.

— Що нам тепер робити? — спитала вона, намагаючись стримати сльози.

— Я сказав — я беру все під свій контроль. — Він підвівся. Його очі блиснули. — Більше ніхто не наблизиться до тебе без мого дозволу.

Марина мовчала її плечі напружилися, руки стиснулись у кулаки. Настя дивилась на все це, ніби з боку їй було важко навіть думати — тільки страх і безсилля, її коліна підкошувалися.

Артем відійшов убік, дістав телефон. Його голос змінився — став коротким, чітким, наче він не просто звичайний хлопець, а людина, що звикла діяти:

— Так, ситуація непередбачена. Потрібна машина. Таксі — п’ять хвилин. Добре.

Він поклав слухавку, зітхнув і підійшов до Насті.

— П’ять хвилин і ми звідси зникнемо.

Настя кивнула, але її руки все ще тремтіли. Марина підійшла, обійняла її за плечі:

— Не переживай. Ми з тобою, чуєш? Ми поруч.

— Я просто хочу поїхати, — сказала Настя, дивлячись у бік двору, де під сонцем блищало те саме місце, де колись мама садила квіти. — Хочу забути цей кошмар.

Артем глянув на неї — у його очах було щось м’яке, але водночас рішуче.

— Настю, мені потрібно знати все про цього Андрія. Все, що ти можеш згадати.

— Може, не потрібно? — вона повернула до нього обличчя, в очах блиснули сльози. — Ми поїдемо — і все закінчиться.

Марина втрутилася, її голос став різким:

— А якщо не закінчиться? Якщо він дізнається де ми живемо в Київі?

Настя опустила голову.

— Якщо не закінчиться… тоді будем діяти, але зараз… я просто не можу і не хочу тебе, Артем, у це втягувати.

— Це не “втягувати”, — відповів він. — Це — захист і головне для мене зараз — твоя безпека.

Його слова були твердими, але очі теплими. Настя відчула, як щось всередині трохи розтануло. Через декілька хвилин біля під’їзду загальмувало сіре таксі. Водій вийшов, відчинив багажник. Артем узяв валізи, поставив їх обережно, потім допоміг Марині із коробкою.

Настя встала останньою, тримаючи вазон.

Вони сіли в машину. Артем — попереду, дівчата — ззаду. Машина рушила, повільно від’їжджаючи від двору. Настя, не відводячи погляду з вікна, раптом помітила чорну машину. Вона стояла неподалік, ніби випадково, але серце Насті зробило болючий стрибок. Той самий силует, ті ж тоновані вікна. Може, просто збіг… Може, я вже сама себе лякаю…

Вона пригорнула вазон до грудей, дивилась на свої руки — вони були вкриті мурашками.

Марина мовчала. Вона теж дивилась у вікно, але щось у її погляді було насторожене. Артем час від часу поглядав у дзеркало заднього виду. Він теж бачив ту машину.

Їхали мовчки. Тільки шум коліс по асфальту, рідкі фрази водія.

На виїзді з Борисполя Настя відчула, як ніби з її плечей впав величезний камінь — але страх не зник, він просто сховався десь глибше.

— Усе буде добре, — тихо сказала Марина. — Ми вже далеко.

Настя кивнула.

Вона подивилась на Артема — той сидів спокійно, але пальці стискали телефон. Він теж не вірить, що все скінчилося…

До Києва вони дісталися ближче до вечора. Повітря було ще  гаряче, пилюка, люди поспішали у справах, життя вирувало, наче нічого не сталося. Марина продиктувала водієві адресу, і машина зупинилася біля знайомого будинку.

— Заходь, — запропонувала вона Артему. — Хоч трохи відпочинь.

— Не можу, — усміхнувся він втомлено. — Маю справи. Ще зранку мав бути в одному місці, тільки з валізами допоможу.

— Не потрібно ми самі справимося.

Він дістав телефон, поглянув на Настю.

— Дай мені свій новий номер і твій, Марин.

Настя продиктувала. Її пальці торкнулися його руки, і вона відчула — тепло, спокій, щось справжнє.

— І тримайте мій, — сказав він. — Якщо щось буде не так — дзвоніть одразу. Не чекайте.

Настя кивнула. Вони попрощалися, і дівчата піднялися до квартири.

Коли двері під’їзду зачинилися за ними, Артем ще хвилину стояв біля машини, вдивляючись у далечінь. Потім узяв телефон, швидко набрав номер.

— Це я. — Його голос був низьким, зібраним. — Перевірте чорний “Шевроле”, реєстрація київська, стояв біля її двору й знову з’явився на трасі, їхав за нами десь в початку Києва відстали.

Пауза.

— Так, зробіть це тихо.

Він поклав слухавку, провів рукою по обличчю. Хоч і намагався виглядати спокійним, усередині все стискалося — інстинкт підказував, що ця історія далеко не завершена.

Він підняв голову, поглянув на небо. Гарячий вітер торкався обличчя, а в грудях було лише одне відчуття — тепер він відповідає за Настю і не дозволить нікому її зламати.