Розділ 35. Перший ранок

Сонце ще тільки починало прокрадатися крізь тонкі фіранки, коли Артем повільно розплющив очі. Перші кілька секунд він просто лежав, не рухаючись, слухаючи, як десь за вікном співають птахи, а потім побачив її. Настя спала поруч, затулившись ковдрою до підборіддя, злегка підклавши руку під щоку. Вона дихала спокійно, рівно, і кожен її подих лунав для нього наче музика її волосся розсипалося по подушці темним водоспадом, кілька пасом упали йому на руку, і він боявся навіть поворухнутися, щоб не порушити цей спокій.

Йому здалося, що він дивиться на диво — тендітне, беззахисне, справжнє. Він згадав ту ніч у клубі — її сміх, очі, поцілунок біля мольберта, який не вийшов йому з голови навіть через місяць і тепер вона тут, поруч. Йому хотілося вірити, що це не сон.

Минуло хвилин десять, може, більше, перш ніж він наважився торкнутися до неї. Обережно провів пальцями по її щоці й прошепотів:

— Соня, пора вставати. Нам треба збиратись.

Настя поворухнулася, злегка підняла брови, а потім розплющила очі.

— Уже ранок? — сонно промовила вона, притискаючись ближче до подушки.

— Уже, — усміхнувся Артем. — Пора прокидатися.

Вона закрила очі знову, демонстративно сховалася під ковдрою й промурмотіла:

— Дай мені ще п’ять хвилин…

Він тихо засміявся, потягнув ковдру вниз і відповів:

— Якщо даси слово, що потім встанеш.

Настя, не розплющуючи очей, відповіла:

— Не дам.

Він нахилився, щоб подивитися на неї ближче, і шепнув просто біля вуха:

— Не ображайся, але нам і справді треба збиратись.

Настя відкрила одне око, подивилася на нього й посміхнулася.

— Ти завжди такий серйозний? Навіть після ночі без сну?

— Хтось мусить бути дорослим, — відповів він.

— А я буду тим, хто все псує своїми “ще п’ять хвилин”, — сказала Настя й посміялася.

Цей сміх наповнив кімнату теплом він був такий живий, справжній.

Вона нарешті сіла на ліжку, притиснувши ковдру до грудей. Волосся розсипалося по плечах, і Артем дивився на неї, ніби бачив уперше.

— Що? — запитала Настя, помітивши його погляд.

— Просто не можу повірити, що це справді ти.

Вона усміхнулася ледь помітно, опустивши очі.

— А я не можу повірити, що ти не наснився мені.

Мить тягнулася, між ними народжувалося щось тендітне, не до кінця зрозуміле — суміш спогадів, бажання й ніжності.

— Іди вмивайся, серйозний, — сказала вона, відволікаючи його. — У ванній є нові щітки, одна твоя.

Він кивнув і, коли вже був біля дверей, озирнувся:

— Добре, що ти запаслива.

— Завжди, — кинула Настя з усмішкою. — Можеш не дякувати.

Він пішов, а вона залишилася сама в кімнаті. Сиділа кілька хвилин у тиші, згадуючи, як колись її мати вранці стукала в двері: “Настю, пора вставати, в школу запізнишся!”

Згадка стисла серце, але поруч із Артемом біль був трохи тихішим.

На кухні запахло кавою. Настя розклала чашки, поставила чайник, обережно відміряла ложки ароматної суміші. Вода зашипіла, і вона зупинилася, вдихаючи цей знайомий аромат — він пахнув домом.

Коли Артем вийшов із ванної, у футболці, трохи скуйовджений, але з тим самим спокійним поглядом, він зупинився біля неї:

— Ммм… пахне фантастично.

— Це магія кави, — сказала Настя. — І, можливо, трохи моєї руки.

— Можливо, — погодився він і взяв чашку. — Дай спробую.

Він зробив ковток, заплющив очі й сказав:

— Ідеальна.

— Значить, у нас схожий смак, — відповіла Настя.

— Може, ми й не такі різні, як здавалось.

Вони розсміялися. Вперше за довгий час сміх був не натягнутим, не вимушеним, а справжнім.

З кімнати вийшла Марина, скуйовджена, у халаті, з напівзаплющеними очима.

— Ви що, уже не спите?

— Вже хвилин тридцять, — відповіла Настя. — Ми вирішили не чекати, поки ти прокинешся.

— Ну звісно, — сказала Марина, взявши чашку кави. — Ви вже й без мене як рідні.

Настя кинула на неї погляд із легкою усмішкою, а Артем зробив вид, що не почув.

За кілька хвилин вони вже сиділи всі разом. Настя й Марина їли хлоп’я з молоком, Артем крутив ложку в чашці.

— Ти що, не їси зранку? — спитала Марина.

— Ні, — усміхнувся він. — Для мене ранок — це тільки кава. Інакше не працюю.

— Типовий чоловік, — буркнула Настя.

— А я без сніданку не людина, як Марина каже: “ніч без вечері — не ніч”.

Всі троє розсміялися. Атмосфера стала легкою, домашньою.

Після сніданку Настя почала збирати речі. Вона рухалась повільно, ніби кожна річ мала значення. Кожен светр, кожна чашка нагадували про минуле життя — про маму, про дитинство, про вечори, коли вони сміялись удвох.

Артем дивився на неї, розуміючи, що для неї це не просто переїзд — це прощання.

Марина потім попросила Артема сходити до магазину і допомагала Насті, час від часу питаючи, що ще залишилося.

Коли Настя складала речі у валізу, її погляд ковзнув по знайомих стінах. Вона згадала, як тут колись усе було: запах маминої випічки, татові жарти, сміх. Як усе могло бути, якби не Андрій. Серце стислося від болю. Вона взяла склянку з водою, сіла на стілець, але руки тремтіли — скло вислизнуло й тріснуло просто в її пальцях.

— Настя! — закричала Марина й кинулася до неї. — Ти поранилася!

Кров повільно виступила на руці.

Марина швидко побігла за аптечкою, дістала бинт, антисептик.

— Сиди спокійно, — наказала вона, — я все зроблю.

Через кілька хвилин рану було оброблено.

— Як новенька, — усміхнулася Марина.

Саме в цей момент повернувся Артем — з повним пакетом із магазину.

— Усе купив, що ви казали. І навіть трохи більше, — сказав він, ставлячи сумку на стіл. — Є й смаколики в дорогу.

Він помітив бинт на Настиній руці.

— Що сталося? Тобі боляче? Може, у лікарню?

— Ні, ні, — поспішила Марина. — Не потрібно. Ми ж медсестри, а Настя скоро буде лікарем. Ми все зробили правильно, навіть краще, ніж у лікарні.

Артем зітхнув, але усміхнувся.