Розділ 34. Ніч, що повернула спокій

Настя лежала поруч із Артемом, який вже спав, але сон не приходив до неї, в кімнаті стояла тиша, така глибока, що чути було, як за вікном шелестять листя і десь далеко проїжджає нічний автомобіль. Серце билося швидко, ніби попереджаючи — щось не так. Вона лежала, втупившись у стелю, а потім різко здригнулася — з-за дверей почулися тихі, обережні кроки. Вони наближалися, потім зупинилися. Настя завмерла, вдихнула і прошепотіла:

— Артеме… ти це чув?

Він відразу відкрив очі, втомлено потер їх і сів на ліжку.

— Що саме?

— Там… хтось ходить у коридорі, — голос її тремтів, але вона намагалася говорити спокійно.

Артем, не кажучи ні слова, встав, його силует у напівтемряві здавався спокійним і впевненим, але Настя відчула, як повітря стало важчим. Він обережно відчинив двері. Ліхтарик телефона ледве освітлював кухню і легке світло пробилося вузькою смугою в темний коридор. Артем визирнув — і на його обличчі з’явилася усмішка.

— Марина, — тихо сказав він. — Ти що робиш посеред ночі?

Марина, трохи перелякана, обернулася, у руках у неї була ложка і каструля.

— Я… їсти захотіла, — з повним ротом і ніяково промовила вона. — Не змогла заснути.

Артем посміхнувся і повернувся в кімнату.

— Це просто Марина. Вирішила перекусити, — сказав він з легкою усмішкою.

Настя полегшено зітхнула й теж посміхнулася.

— Як завжди, — сказала вона, — ніч без вечері для неї — не ніч.

Артем розсміявся, і напруга в повітрі трохи зникла.

— От бачиш, нічого страшного, — м’яко промовив він.

Настя все одно не могла заснути. Вона піднялася з ліжка, увімкнула світильник у вигляді космонавта. М’яке зоряне світло заповнило кімнату, зробивши її затишною і романтичною.

— Так спокійніше, — сказала вона,  сідаючи на ліжко.

Артем уважно подивився на неї.

— Ти боїшся темряви?

— Не зовсім, — відповіла вона після паузи. — Просто… так легше заснути, коли все навколо видно, наче темрява не може підібратися занадто близько.

Він нічого не сказав, лише кивнув, потім підійшов ближче, присів поруч і тихо провів пальцями по її волоссю.

— У тебе знову цей пасмо впало на обличчя, — шепнув він і відсунув його за вухо.

Настя відчула, як її дихання збилося. Його дотик був ніжним, але в ньому було щось більше — тепло, спогад, присмак тієї ночі, яку вони вже колись ділили.

Вона підняла погляд на нього її очі блищали у легкому світлі.

— Артеме… — ледь прошепотіла вона.

І раптом — без вагань — нахилилася і поцілувала його. Її губи тремтіли, але поцілунок був щирим, справжнім, повним болю, спогадів і бажання знову відчути життя. Артем завмер на мить, а потім відповів, обережно поклавши долоню їй на щоку.

Вони поцілувалися знову — довше, глибше, ніби боялися, що цей момент може закінчитися.

— Я так за тобою сумувала, — сказала вона, коли їхні губи розійшлися.

— І я… — тихо відповів він, торкаючись її руки.

Настя всміхнулася крізь сльози.

— Коли я тоді пішла і все загубила, то думала, що більше тебе не побачу, але доля зводила нас і все ж привела.

Він подивився їй просто в очі, а потім промовив:

— Я шукав тебе, знаєш? Бармен сказав, що ти приходила і вийшла хвилин десять назад . Я вибіг на улицю, але побачив лише, як таксі від’їжджає і кожного вечора повертався туди… просто щоб побачити тебе хоч на хвилину.

Настя ковтнула повітря, намагаючись стримати емоції.

— Того вечора, коли я поїхала, мені було так важко… Наче щось казало залишитися, але я все одно пішла.

— Сама доля нас знову звела, — усміхнувся Артем.

— Так, — відповіла вона. — Я ще бачила твоє червоне порше біля торгового центру. Хотіла дочекатися тебе, але подзвонила сусідка… сказала, що мами більше немає.

Її голос зірвався. Артем притягнув Настю до себе, обійняв міцно, майже захисно. Вона поклала голову йому на груди. Його тепло огорнуло її, наче ковдра, і з очей знову потекли сльози.

— Дякую, що ти є, — шепнула вона, майже не чутно.

— І ти, — відповів він, цілуючи її в волосся.

Вони лежали так ще довго, просто слухаючи, як за вікном шелестить літнє листя і десь далеко співають цвіркуни.

Настя відчула, що вперше за довгий час їй спокійно у цій тиші, поруч із ним, страхи відступали, а біль стишувався. І коли очі почали злипатися, вона встигла подумати лише одне:

«Може, все ж таки доля дає мені другий шанс…»

І вони заснули — поруч, у теплі, в безпеці, де світ більше не здавався таким страшним.