Розділ 33 Тінь минулого

Повітря в квартирі стояло важке, мов наповнене невидимим димом страху. На підлозі — відкрита коробка, поруч — лялька в закривавленій сукні. Настя сиділа, стискаючи руки до білого, не зводячи погляду з тієї жахливої іграшки. Артем стояв поруч, не відводячи очей, намагаючись осмислити те, що бачить. Марина ходила з кутка в куток, як загнана пташка, яка не знає, куди летіти.

— Настю… — нарешті промовив Артем тихо, але його голос розрізав тишу, як ніж. — Ти знаєш, хто це міг зробити?

Вона повільно підняла голову, очі блищали від сліз.

— Мабуть, знаю. — її голос зірвався. — Це міг бути… Андрій.

— Господи, — Марина притулила долоню до рота. — Я ж знала, що цей виродок не залишить тебе в спокої. Настю, я ж казала — треба було ще того ранку дзвонити у поліцію, а не відмовляти мене!

Настя опустила очі.

— Я думала, що то просто слова… Але тепер… здається, все починається спочатку.

Артем стояв, стискаючи кулаки.

— Хто такий цей Андрій?

Марина різко відповіла, перш ніж Настя встигла:

— Її колишній. Людина, яка зробила з неї тінь, він залякував її, контролював, ревнував до всього живого, бив. Вона не виходила з дому сама всі ці дні бо боялась, що він прийде.

Настя сіла, обхопивши себе руками.

— І він приходив… до мами. Перед її смертю. Залякував, говорив що якщо я до нього не повернуся, то ніхто щасливим не буде.

— Що?! — Марина аж підвищила голос. — Ти мені цього не казала!

— Бо сама не хотіла вірити, — прошепотіла Настя. — Але мама залишила запис у щоденнику.

Вона підійшла до шафи, дістала мамин щоденник. Пожовклі сторінки пахли старими духами і часом.

— Ось, прочитай, — сказала вона, подаючи Артему. — Мама написала це після зустрічі з ним.

Артем взяв зошит. На кілька хвилин у квартирі запанувала тиша — тільки чути, як за вікном десь гавкав пес і шуміло літнє листя. Він читав мовчки, обличчя ставало все серйознішим. Марина стояла поруч і кусала губу, не витримавши, сказала:

— Ми повинні викликати поліцію. Негайно.

Артем поклав щоденник на стіл і повільно кивнув.

— Це може бути правильно. Але, якщо хочеш, я можу розібратись із цим сам. У мене є зв’язки… люди, які допоможуть швидше ніж поліція знайти його.

Настя заперечливо похитала головою.

— Не треба. Завтра ми їдемо, у Києві він не знає, де я живу. Там я буду в безпеці.

— Настю, — Марина ступила до неї ближче, торкнулася руки, — ти не можеш просто втекти від цього. Ми не знаємо, на що він здатен.

Настя поглянула на подругу втомленими очима.

— Марин, я втомилась. Я не хочу знову через нього жити у страху. Ти будеш поруч, Артем — поруч. Нічого не станеться.

Артем зітхнув і, підвівшись, пройшовся кімнатою.

— Мені здається, це тільки початок, — сказав він тихо. — І якщо зараз не діяти, може бути пізно.

Настя притулилася до стіни, опустивши очі.

— Може й так… але я більше не хочу, щоб моє життя знову крутилось навколо нього. Я хочу просто поїхати звідси. Почати все спочатку.

Її голос зірвався, у горлі з’явився клубок. Артем підійшов ближче й узяв її за руку.

— Ти не одна. Я не дам тобі впасти.

Її очі наповнилися сльозами. Марина відвернулася, витерла сльозу з щоки.

Марина та Артем переглянулись — обоє невдоволені, але сперечатись не стали.

— Якщо щось — ти одразу нам кажеш, зрозуміла? — сказав Артем.

Настя вдихнула глибоко й сказала:

— Добре, давайте відпочинемо. Завтра буде новий день.

Вона дістала чисті простирадла, рушники.

— Артеме, ти спатимеш у кімнаті моїх батьків. Марин, ти зі мною.

— Гаразд, — погодився він. — Але спершу піду в душ, якщо можна.

— Звісно можна, тільки в мене немає чоловічого гелю.

— Нічого страшного візьму твій.

Коли за ним зачинилися двері ванни, Марина нахилилася до Насті й пошепки сказала:

— А може, ми з Артемом поміняємось місцями?

Настя здивовано підняла брови.

— В сенсі?

— Ну… він би ліг з тобою, а я в кімнаті батьків, — тихо сказала Марина, ледве стримуючи посмішку. — Ти ж бачиш, як він на тебе дивиться, він турбується. Йому треба бути поруч із тобою, а не через стіну.

Настя почервоніла.

— Марин, не вигадуй, це не час і не місце…

— Якраз час. Після всього, що ти пережила, тобі треба, щоб хтось тебе захищав. — Марина підморгнула й встала. — Скажеш йому, що я вже там заснула.

— Але ти ж не спиш!

— Зараз засну, — кинула вона й швидко пішла в кімнату батьків. Уже біля дверей озирнулася й усміхнулась: — Успіхів, подруго.

Настя тільки зітхнула, притиснула долоні до обличчя.

«Тільки не зараз…» — прошепотіла вона собі.

З ванної вийшов Артем, волосся мокре, футболка прилипла до накачаного тіла.

— А де Марина? — спитав, зупинившись у коридорі.

— Уже спить, — відповіла Настя, намагаючись говорити спокійно. — Втомилась.

— Розумію, — кивнув він. — Тоді і я піду відпочивати.

Він уже хотів відчинити двері батьківської кімнати, коли Настя, не думаючи, схопила його за руку.

— Не можна туди, там уже зайнято.

Артем здивовано нахмурився.

— Ким зайнято?

— Мариною, — відповіла Настя, намагаючись говорити спокійно. — Вона вирішила спати там.

Він посміхнувся куточком губ.

— Тоді що, мені спати на кухні?

Настя опустила очі.

—  Ні, можна в моїй кімнаті.

— В твоїй? — запитав Артем, але без жартів, м’яко.

— Так, — коротко відповіла вона.

На кілька секунд між ними повисла тиша. Він дивився на неї довше, ніж треба, а вона не могла відвести погляд і в тому погляді було щось — тепло, яке вона давно забула, і спокій, якого так потребувала.

— Добре, — сказав він нарешті. — Але тільки якщо ти не проти.

Настя ледве помітно посміхнулася.

— Не проти.

Він пройшов повз неї, запах його парфумів торкнувся її шкіри. Вона пішла за ним, наче він тут був господар, а не вона. Відчула, що вперше за довгий час їй не страшно.