Розділ 32. Коли доля знову звела

Від того короткого погляду серце Насті шалено билося, вона не вірила, що це справді він. Артем стояв біля входу, розгублений, але очі його шукали лише її.

Настя намагалася стримати сльози, але вони зрадницьки котилися по щоках. Артем зробив крок, потім ще один — і, наче боявся, що вона зникне, підійшов ближче.

— Привіт, — тихо промовив він, голос злегка тремтів і він зробив крок уперед.

Настя підвела очі, й голос зірвався сам собою:

— Привіт…

Сльози знову потекли, вона спробувала витерти їх рукою, але тільки розмазала туш.

Артем нахилився, присів перед нею на корточки і обережно підняв її підборіддя, витер сльози великим пальцем.

— Куди зникла та дівчина, що сміялась навіть очима? — сказав він ледь чутно, ніби боявся зламати щось крихке.

Його пальці були теплі, рухи обережні — ніби боявся зробити боляче. Настя вдихнула глибше, намагаючись зібратись.

Марина, побачивши це, лише кивнула Олі — мовляв, хай побудуть наодинці. Настя мовчала, боячись, що якщо заговорить, то розплачеться ще більше. Артем просто сидів поруч, не відводячи погляду. Його мовчання було тепліше за будь-які слова.

Минуло кілька хвилин, перш ніж вона змогла прошепотіти:

— Пробач, що ти бачиш мене такою… просто… усе надто важко, — прошепотіла вона.

Артем сів поруч на стілець, подвинувся ближче й обійняв. Це було несподівано, але так потрібно. Настя вчепилася в нього, немов у єдину опору, що залишилася у світі її пальці міцно стискали його сорочку, поки гарячі сльози знову котилися по щоках. Його запах — той самий, що тієї ночі: трохи мʼяти, чоловічого парфуму й літнього повітря їй стало легко, майже спокійно. Вперше за довгі дні.

Коли вона відпустила, тихо сказала:

— Пробач мені ще раз… за ту ніч. Я тоді пішла, бо… злякалась. Хотіла подзвонити, але загубила телефон.

Артем усміхнувся куточком губ.

— А я телефонував, знаєш? Разів двадцять. Я думав, ти не хотіла мене бачити і змінила номер.

Настя зніяковіло опустила очі:

— Ні… Я навіть ту серветку загубила… але подумала, що якщо доля захоче — ми ще зустрінемось.

— От бачиш, — м’яко відповів він, — доля виявилася впертою.

Вони обидва засміялися. Тихо, по-справжньому і в тому сміху було трохи болю, але й багато тепла.  Артем замовив собі каву, і якийсь час вони просто мовчали — спокійно, як двоє, хто більше не мусить нічого пояснювати.

— Але чому ти плачеш? І чому ти в Борисполі?— запитав Артем після того як поставив чашку з кавою.

Настя вдихнула, відчула, як стискається горло.

— У мене… померла мама.

Артем на мить застиг. Його обличчя змінилося — став серйозним, м’яким, він не сказав жодного слова. Просто знову обійняв її. Настя вже не плакала лише міцніше притиснулась до нього, шукаючи опору в цьому теплі.

Марина підійшла, торкнула Настю за плече:

— Нам треба йти, — сказала вона лагідно. — Завтра зранку автобус.

Артем підняв голову:

— Я можу вас підвезти і навіть до Києва, якщо хочете. Все одно сьогодні туди їду.

Настя трохи здивувалася, але в очах блиснула іскорка довіри:

— Добре. Але…  нам потрібно зібрати речі. Тобі є де переночувати?

— Щось придумаю, — посміхнувся він.

Настя заперечила, вже впевненіше:

— Не потрібно вигадувати. Залишайся в мене, — сказала вона рішуче. — Квартира велика, місця вистачить.

Оля підійшла попрощатися, обійняла Настю.

— Тримайся, — сказала вона м’яко. — Все мине, просто зараз болить.

Надворі сутеніло. Повітря було тепле, пахло пилом і свіжою випічкою з пекарні поруч. Літній вечір тихо огортав місто.

Вони підійшли до чорного джипа Артема. Настя глянула на його машину й уперше за день злегка усміхнулася. По дорозі додому вони мовчали. Марина задрімала на задньому сидінні. Настя дивилася у вікно, слухаючи, як рівно працює двигун. її думки плуталися — між минулим, мамою, Андрієм і теперішнім.

Коли піднялися до квартири, Настя побачила біля дверей велику картонну коробку.

— Ти щось замовляла? — запитала Марина.

— Ні, — насторожилась Настя.

Вона підняла коробку, занесла до вітальні. Артем і Марина роззулись, Настя розв’язала стрічку. Всередині лежала лялька — у блакитній сукні, з розпатланим волоссям, обличчя вимазане червоною фарбою, що схожа на кров. Настя закричала й відкинула коробку.

— Що це за жарт… — прошепотіла вона, і голос затремтів.

Артем кинувся до неї, побачив аркуш, що випав підняв його. На білому папері було виведено червоним маркером:

«На її місці можеш опинитися ти.»

Настя прикрила рот рукою у грудях защеміло.

— Це… це не може бути… — прошепотіла вона.

Артем глянув на неї, і в його голосі вперше зʼявилася сталь:

— Хтось грає з тобою.

Він обережно прибрав ляльку з підлоги, запакував назад у коробку й поставив у куток.

Підійшов до Насті, поклав руки їй на плечі:

— Ти не сама, Настю, я з тобою.

Вона кивнула, але сльози знову блиснули на віях. Її серце билося швидко, а в голові промайнуло лише одне ім’я. Андрій. 

Вона тремтіла, стискаючи руки Артема все сильніше, а він мовчки дивився на неї — відчуваючи, що це лише початок.