Розділ 31. Дев’ять днів

Минуло дев’ять днів після похорону. Дев’ять довгих, мовчазних днів, у яких кожна хвилина здавалась нескінченною. Липневе сонце пекло так, як ніби втішало, але Настя цього тепла не відчувала. Уранці Марина тихо постукала в двері:

— Настю, вставай, поїдемо на кладовище, сьогодні девʼять днів потрібно помʼянути маму.

Настя мовчки кивнула, підійшла до шафи, дістала чорну сукню, що вже почала пахнути лавандою від прального порошку — ніби хтось намагався вимити з неї біль.

У підʼїзді  чекала тітка Валя зі своїми дітьми. Всі мовчали. Навіть малий внук тітки Валі Сашко, який завжди щось бурмотів, сьогодні просто тримав маму за руку.

На кладовищі стояла тиша. Тільки вітер тихо ворушив листя старих тополь.

Могила була свіжа — земля ще темна, волога, на хресті світився мамин портрет, той самий, що Настя колись обирала, не вірячи, що доведеться.

Вона опустилася на коліна, торкнулася пальцями землі.

— Мамо… — її голос зірвався. — Я тут. Пробач, що не все встигла сказати…

Вона вдихнула, і з очей потекли сльози.

Марина мовчки підійшла, поклала руку на її плече.

— Вона тебе чує, — прошепотіла. — Вона завжди тепер поряд, Настю.

Тітка Валя перехрестилась, діти поклали по букету.

— Твоя мама завжди казала, що ти сильна, — сказала тітка Валя — І вона не помилилась.

Настя ледве стрималася, щоб не розридатися. Серце стискалось так, ніби хтось невидимий стискав його в долоні.

— Я просто хочу, щоб вона знала, що я… я тепер намагаюсь, — прошепотіла Настя, і Марина тільки міцніше обійняла її.

Вони постояли хвилину мовчки, а потім усі разом запалили свічки й пом’янули її, як годиться — тихо, з любов’ю, без гучних слів.

Після кладовища вони всі мовчки сіли до машини.

Донька тітки Валі вела машину, Марина сиділа поруч, а Настя дивилась у вікно. Місто пропливало повз, знайоме й чуже водночас. Кожен двір, кожне дерево нагадувало щось і водночас усюди стояла якась дивна тривога — ніби повітря стало густішим.

На світлофорі Настя помітила позаду чорну машину. Та сама, здавалось, що стояла біля їхнього будинку кілька днів тому.

Вона нервово ковтнула.

— Марин, а ти бачиш ту машину ззаду?

— Яку? — Марина обернулась.

— Он, чорну… Вже третій раз її бачу, від кладовища тягнеться за нами.

Марина уважно глянула в дзеркало.

— Може, співпадіння, але на всяк випадок, запам’ятаю номер, — тихо сказала вона.

Тітка Валя глянула через плече:

— Ти думаєш, це Андрій?

Настя стисло плечима.

— Не знаю. Але я нічому вже не дивуюсь.

Настя стиснула пальці.

Вона не хотіла знову відчувати страх, але той страх уже сидів у ній, мов тінь, яку не виженеш.

Коли вони повернулися додому, перше, що зробила Марина — зняла босоніжки і, глянувши на Настю, твердо сказала:

— Настю, давай повертаймось до Києва.

— Уже зараз? — Настя підняла погляд.

— Так, тут тебе нічого не тримає, розумієш? У Києві буде спокійніше і Андрій… він навіть не знає точно, де ми живемо в Києві

Настя задумалася.

Київ — це шум, нові дні, робота, життя і вона розуміла: Марина має рацію.

— Добре. Але перед від’їздом я хочу зайти в кав’ярню, де раніше працювала, до Олі. Вона просила мене не забувати її.

Марина усміхнулась.

— Гаразд, але я йду з тобою. Так буде спокійніше.

Настя довго стояла біля шафи.

Уперше за ці дні їй захотілося вдягнути щось інше не чорного кольору. Вона обрала блакитний сарафан у якому здавалася ніжною й тендітною, майже як колись — до всього, що сталося. Марина одягла довгу бежеву сукню, зав’язала волосся в хвіст і, глянувши на Настю, сказала:

— Нарешті бачу в твоїх очах не тільки сум. Ти гарна, як завжди.

Настя всміхнулася ледь-ледь.

Вони разом вийшли на вулицю, виглядали ніби дві сестри, що намагаються почати нове життя.

Кав’ярня стояла на розі, де пахло свіжозмеленою кавою й ванільними круасанами. Коли Настя переступила поріг, Оля — бариста з теплими очима — помітила і першою вигукнула:

— Настю! Привіт! Як я рада тебе бачити.

— Привіт, я також рада тебе бачити.

Вона кинулися обійматися.

— Це твоя подруга? — кинула погляд на Марину.

— Так, Марина.  Я тобі розповіла про неї і ще ми тепер разом живемо в Києві.

Оля принесла три кави й круасани. Розмови потекли самі собою — про все і ні про що.

Оля сміялась, розповідала історії з роботи, навіть намагалася жартувати про клієнтів, які просять «щось без кофеїну, але щоб бадьорило» іноді вона відходила до клієнтів які приходили випити кави.

Минуло три години, наповнені легкістю, якої Настя не відчувала давно, а потім Оля, подивившись на неї уважніше, тихо запитала:

— А чого ти так швидко повернулася? Ти ж тільки поїхала, поступила.

Настя відчула, як клубок підкотився до горла.

— У мене… померла мама.

Оля завмерла. Потім повільно підійшла й обняла її.

— Настю… мені дуже шкода. — Її голос був м’який, щирий. — Я знаю, як це. Я теж колись втратила близьку людину. Прийми мої співчуття.

Настя мовчала, тільки притиснулась до її плеча.

— Дякую, — прошепотіла.

Оля тихо гладила її по спині, а Настя більше не могла стримувати сльози. 

І саме тоді двері кавʼярні відчинилися. Дзвінок над дверима дзенькнув — і Настя, не розуміючи чому, підняла  заплакані очі.

Він стояв там, Артем. Світло з вулиці падало на нього, окреслюючи плечі, обличчя, знайомі риси. Його погляд зустрівся з її — і час ніби розчинився. Усе навколо стихло: розмови, музика, навіть шум кавомашини. Тільки двоє людей — і спогад, який прокинувся між ними.

Настя завмерла, не в змозі відвести очей в його погляді не було смутку чи болю — лише тепло і спокій, як тоді, коли все було простіше. Її серце стислося. Вона на мить заплющила очі, але коли знову підняла погляд, він усе ще стояв — і дивився прямо в неї.Тривала лише секунда, але вона здалася вічністю.