Розділ 30. Тіні минулого

Ніч була задушливою. Тепле повітря майже не рухалось, і навіть відкрите вікно не приносило полегшення. Настя лежала з відкритими очима, дивлячись у темряву, що повільно розчинялась у блисках міських вогнів.

Поруч на ліжку тихо дихала Марина — вона заснула швидко після вина, зморена емоціями, але Настя не могла у голові все перемішалось — слова мами з щоденника, її останні дні, постійна тінь Андрія, що знову з’явився в її житті.

«… І якщо не поверну — то більше ніхто не буде щасливим…»

Настя повторювала рядки подумки, відчуваючи, як всередині піднімається тривога. Вона тихо підвелась, щоб не розбудити Марину. Пішла на кухню там стояли дві порожні пляшки вина, а поряд — недопиті келихи у повітрі стояв солодкий запах смородини. Настя взяла пляшки в руки, подумала, що треба просто викинути їх, пройтися, дихнути свіжим повітрям — може, тоді вдасться трохи заспокоїтись.

На дворі стояла літня ніч — тепла, густа, з ароматом липи й пилу після спекотного дня. Місто ще не прокинулось, але й не спало — десь чути було далеку музику, гавкіт собаки, шелест листя.

Настя повільно підійшла до баків, викинула пляшки, а тоді сіла на лавку біля під’їзду. В повітрі було тихо і липко, світанок тільки починав торкатися небокраю. Вона на мить заплющила очі. Може, треба повертатися до Києва, там робота і через півтора місяця почнеться навчання і Артем, вона усміхнулася коли згадала його. Як він там? Чи шукає мене? Чи згадує? І саме тоді — позаду почувся знайомий, холодний голос:

— Не спиться, Настю?

Вона різко обернулась.

І серце впало — перед нею стояв Андрій. У світлі ліхтаря його обличчя виглядало змученим, але очі — все ті ж: темні, різкі, небезпечні.

— Що ти тут робиш? — голос Насті зірвався.

— Просто гуляв, — спокійно сказав він. — Хотів поговорити.

— Нам нема про що говорити, — відрубала вона.

— Є і ти це знаєш, — він зробив крок уперед.

Настя стиснула руки, відчуваючи, як долоні пітніють.

— Я не хочу чути тебе. Йди.

— Ти боїшся? — він примружився. — Не бійся мене, я не зроблю тобі нічого поганого. Я ж люблю тебе.

— Ти знищив усе, що я мала, — прошепотіла вона. — Через тебе немає мого тата, моєї дитини… і тепер — мами.

Його щелепа напружилась.

— Я не винен у тому, що сталося. Я просто хотів тебе повернути.

— Повернути? Після того, що ти зробив?

Вона зробила крок назад, але він не зупинився — підійшов ближче, поки не відчув її подих.

— Не бійся, я скучив за тобою, Настю.

— Відійди, — твердо сказала вона, хоча всередині все стискалось від страху.

— Ти навіть зараз виглядаєш так, як тоді, — прошепотів він, нахилившись ближче. — І все ще маєш цей погляд…

Він потягнувся до неї, і вона різко відсахнулася, але його пальці торкнулися її руки.

— Не смій! — Настя відштовхнула його, голос зірвався. — Ти хворий, Андрію!

Він тихо засміявся.

— А ти все така гаряча, — прошепотів, але вже не наближався. — Ми ще побачимось.

І пішов у темряву, навіть не обернувшись.

Настя стояла, відчуваючи, як ноги тремтять, а по спині біжить холод. Повітря стало густим, як перед грозою, і їй здавалося, що навіть липи навколо завмерли. Коли вона повернулась додому, Марина вже сиділа на дивані, розпатлана, з розширеними очима.

— Де ти була? — майже крикнула.

— Викидала пляшки… — тихо відповіла Настя. — І зустріла його.

— Кого?

— Андрія.

Марина схопилась.

— Господи, Настю! Він нічого тобі не зробив?

— Ні. — Настя розповіла всю їхню розмову

— Треба в поліцію!

— Не треба, — Настя втомлено опустилася в крісло. — Він просто говорив. Я не хочу знову через це проходити, не хочу слухати, як мені казатимуть “заспокойтесь, пані”.

Марина підійшла, обійняла її.

— Я не залишу тебе саму, чуєш?

— Добре, — прошепотіла Настя, дивлячись у вікно.

Минуло три дні. Сонце палило, повітря пахло пилом і бензином. Здавалося, усе життя повернулось у своє русло — але тільки зовні.

Коли Настя йшла в магазин, вона відчула, як хтось дивиться їй услід, коли купувала каву — у дзеркалі кав’ярні на мить побачила знайому постать біля дверей. Коли повернулась додому — у поштовій скриньці лежала ромашка. Одна, свіжа, біла, Настя завмерла, тримаючи її в пальцях. Вона пахла дитинством, миром, спокоєм, але тепер — це був знак. Він поруч і цього разу, відчувала Настя, він не просто хоче поговорити.