Розділ 29. Тиша перед бурею

Ранок був дивно тихим. Сонце проникало крізь тонку фіранку, лоскотало пил у повітрі, але Настя не відчувала ні тепла, ні світла. Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у мамину стару кофту, яку знайшла напередодні, від неї пахло тим самим ароматом — домашнім, спокійним, таким, якого вже більше не буде. Очі в Насті були червоні, а руки холодні. Вона не їла вже кілька днів — навіть чай не могла ковтнути її тіло ніби відмовлялося жити далі.

На кухні чути було звуки — то Марина метушилася. Вона прокинулася раніше, аби хоч чимось порадувати подругу, бо не могла більше дивитися, як Настя мовчки в’яне. Запах розтікався кімнатами, нагадуючи про дім, тепло, життя. Вона принесла тарілку Насті.

— Ти маєш поїсти, чуєш? — лагідно, але наполегливо сказала вона, коли поставила тарілку на стіл.— Я приготувала картоплю з куркою в сметані. Пам’ятаєш, як ти казала, що це твоя улюблена страва?

Настя підняла погляд у її очах — бездонна втома.

— Марин, я не хочу…

— Треба, — перебила подруга. — Ти не можеш отак… мама б не хотіла, щоб ти себе нищила.

Від цих слів Настя опустила голову, ковтнула слину і повільно встала з ліжка і сіла за компʼютерний стіл, взяла ложку. Кожен ковток давався тяжко, але все ж вона їла. Марина тихо посміхнулася — невелика перемога, але така важлива.

Після сніданку Марина зітхнула, поправила волосся:

— Настя я піду до своїх? Не була в них відтоді, як ми приїхали. Трохи побуду — і назад.

Настя подивилася на неї майже з вдячністю:

— Іди, звичайно. Я… я не зроблю дурниць. Побуду трішки на самоті.

Марина обняла її міцно, навіть занадто.

— Дзвони, якщо що. Добре?

— Добре, — ледь усміхнулася Настя.

Двері зачинилися, і знову — тиша та, що тисне на груди.

Настя сиділа кілька хвилин нерухомо, вдивляючись у пляму сонця на підлозі, потім зітхнула і пішла прибрати на кухні — просто щоб не сидіти без діла, але коли поставила тарілку в мийку, раптом задзвонив дзвінок у двері.

“Мабуть, Марина щось забула”, — подумала вона.

Витерла руки і пішла відчиняти.

Але коли двері відчинилися, Настя застигла на порозі стояв Андрій. Його обличчя було таке саме, як у спогадах — впевнене, але холодне. Очі — темні, в яких ховалася тривога і щось дивне, небезпечне.

— Що ти тут робиш? — її голос задрижав. — Забирайся.

— Нам потрібно поговорити, — спокійно промовив він.

Настя зціпила зуби.

— Про що? Про те, як через тебе в мене нікого не залишилось? Спочатку батько… потім дитина… а тепер і мама! — відрізала Настя, намагаючись зачинити двері, але він уперся долонею.

— Послухай мене хоч раз… 

— Послухати? — її голос зірвався. — Тебе? Після всього, що ти зробив? Повторюсь через тебе я втратила все! Ти хоч розумієш, що ти зробив зі мною?!

Андрій насупився, зробив крок уперед.

— Я не винен у смерті твоєї мами.

— Замовкни! — Настя відступила назад, відчуваючи, як у грудях зростає паніка. — Іди звідси!

Але він не зупинився. Навпаки — підійшов ближче, його погляд став темним, глибоким, небезпечним.

— Ти не уявляєш, як я скучив за тобою, — прошепотів він, торкаючись її руки.

Настя відійшла назад.

— Ти божевільний!

Він різко притягнув її до себе, обхопивши за талію. Настя почала вириватися, але його руки стали міцнішими.

— Відпусти мене! — крикнула вона.

— Тихіше… — він нахилився ближче, і раптом його губи грубо торкнулися її губ.

Це не був поцілунок, це був напад — різкий, хижий, з гірким присмаком болю минулого. Настя застигла на секунду, потім усією силою відштовхнула його й дала ляпаса.

— Не смій! — її голос зірвався на крик. — Не смій більше наближатися до мене!

Вона відбігла, а він, з розгубленістю і злістю водночас, тільки стояв і важко дихав.

У цей момент у дверях з’явився син тітки Валі.

— Що тут відбувається? — суворо промовив він.

За ним у дім увійшла й сама тітка Валя. Побачивши Настю, бліду, з переляканими очима, ледве стримала емоції:

— Це він! Це він довів нашу Оленку до смерті! — Крикнула тітка Валя.

Настя здригнулася.

Андрій на мить зблід, але швидко прийшов до тями:

— Не вигадуйте. Я просто прийшов поговорити.

Син тітки зробив крок уперед.

—У тебе два варіанти: або ти йдеш сам, або я допоможу.

Андрій стиснув щелепу, глянув на Настю і прошепотів:

— Ми ще побачимось. Ти від мене не втечеш.

Двері грюкнули, і тиша знову заповнила простір. Тітка Валя кинулася до Насті, обійняла її.

— Доню, все гаразд? Він тебе не тронув?

Настя похитала головою, але сльози покотились самі. Вона опустилася на підлогу й розридалася. Тітка допомогла піднятися і провила до дивану, посадила Настю і сіла поруч, притягнула її до себе, гладила по волоссю, як колись мама.

— Все, все, донечко… Я з тобою. Я нікому не дам тебе образити.

Вони сиділа так довго, поки Настя не заснула, просто втомлена сльозами.

Коли вона прокинулася — в кімнаті вже було сутінково.

Тітка Валя пішла коли Настя заснула, поправила ковдру й залишивши записку:

“Якщо що — я поруч. Не бійся.”

Невдовзі прийшла Марина. В руках — дві пляшки вина.

— Сьогодні ввечері ми просто посидимо, гаразд? Без думок, без болю.

Настя кивнула. Вони сіли на дивані, наливаючи по келиху.

Коли ковток вина обпік горло, Настя заговорила

— Коли ти пішла… Він приходив. Андрій.

Марина застигла.

— Що?..

І Настя розповіла все — від перших слів до грубого поцілунку. Марина сиділа, бліднучи з кожною секундою. Потім обняла подругу, міцно, як тільки могла.

— Я ніколи не дозволю йому знову торкнутися тебе, чуєш? — тихо, але твердо сказала вона.

Настя притиснулася до неї. Її серце билося швидко, як у пташки, загнаної в клітку. Вона знала — після цього вечора старої Насті більше не буде.