Розділ 28. Щоденник

Після похорону Настя довго сиділа у своїй кімнаті. Свічка майже догоріла, залишаючи після себе ледь відчутний запах воску. У квартирі стояла тиша — така, що аж дзвеніла у вухах. Марина заснула на дивані, виснажена емоціями, а Настя не могла ні лежати, ні сидіти спокійно вона повільно піднялася, відчинила шухляду тумбочки — там лежали документи, старі листи, кілька фото і під самим дном — зошит у блакитній обкладинці, трохи потертій, із маленькою наклейкою у вигляді серця.

Настя провела пальцем по обкладинці.

«Щоденник» — було написано маминим акуратним почерком. Настя провела пальцем по сердечку ніби торкнулася серця мами. Вона розгорнула сторінку — і серце почало калатати швидше.

Перші записи були давні ще з часів, коли Настя ходила до школи про звичайні речі: роботу, город, нову сукню для Насті про її успіхи…А потім — дата смерті.

Рука мами тремтіла, почерк був нервовий.

“Сьогодні приходив Андрій. Я не одразу впізнала його — схуд, втомлений, але очі… ті самі. У них щось холодне. Сказав, що хоче поговорити про Настю, що скучив і хоче все виправити. Я не вірила. Його голос був спокійний, але в кожному слові — напруга, ніби за кожною фразою ховалася загроза. Я сказала, що Настя не хоче його бачити він посміхнувся — так дивно, якось по-звірячому. Сказав, що все одно знайде спосіб поговорити з нею, що деякі двері краще відчиняти самому, поки не запізно. Не знаю, що це означає, але від його слів мені стало холодно. Перед тим як піти, він нахилився й прошепотів: ‘Я її люблю, пані Олено і якщо не поверну — то більше ніхто не буде щасливим’. А потім просто пішов, ніби нічого не сталося, але я ще довго стояла біля вікна й не могла перестати тремтіти. Хочу поговорити з Настею завтра. Відчуваю, що треба. Може, я перебільшую, але серце підказує — щось не так.”

Настя перечитала запис кілька разів, не вірячи очам.

Їй стало холодно, навіть попри спеку за вікном. Сльози скотилися по щоках, впали прямо на сторінки вона торкнулася маминого почерку пальцями — наче могла відчути її тепло через папір.

— Мамо… ти завжди мене берегла… навіть тоді, коли я тебе не слухала, — тихо сказала вона.

Поруч на підлогу впала фотографія — Настя, мама і тато на морі, сміються, тримаються за руки. Вона підняла її, погладила обличчя батьків і прошепотіла:

— Я обіцяю, я знайду правду і більше ніхто не змусить мене страждати за вікном гуркотів літній грім — десь далеко насувалася гроза.

Настя сиділа, стискаючи щоденник, і вперше за довгий час її очі не просто плакали — у них горів вогонь. Не біль, не розпач — рішучість. Вона подивилася ще раз на фото і повернулася в минуле…

Минув місяць після похорону батька. Будинок стояв порожній, навіть повітря там здавалося густим і важким. Настя щоранку прокидалася з думкою, що це лише страшний сон, і зараз почує його кроки в коридорі, голос, що кличе її пити чай. Але тиша стояла гнітюча, мов бетонна стіна. Лише Андрій приходив постійно. Щодня — з квітами, теплими словами, з кавою з тієї кавʼярні, де вони колись сміялися над безглуздими жартами їїн ніби став іншим. Ніжним, уважним, лагідним. Просив вибачення — за все. Казав, що зрозумів, що не зможе без неї і Настя, хоч і намагалася тримати дистанцію, повірила їй так не вистачало тепла, підтримки, плеча, до якого можна притулитися. Вона не знала, що той спокій — оманливий.

Одного ранку вона прокинулася з усмішкою. В руках — тест дві чіткі смужки, її серце калатало, наче вперше вона навіть заплакала від щастя. Тепер у неї знову буде сімʼя, сенс жити, шанс виправити минуле.

Вона приготувала  улюблений пиріг Андрія, купила красиву коробку, написала на листочку: “Ми станемо батьками.”

Їй хотілося зробити сюрприз, хотілося побачити, як він усміхнеться, підхопить її на руки, поцілує, як колись.

Коли Настя відчинила його двері, у квартирі пахло парфумами — чужими. Жіночими. Вона зробила кілька кроків у кімнату… і завмерла.

Перед нею стояв Андрій — без сорочки, зі скуйовдженим волоссям, а поряд — дівчина в його футболці, з усмішкою, що різала по серцю.

Вона не кричала. Не кидала речі. Просто стояла, мовчки, поки коробка з пирогом не впала з її рук, а тест перекотився по підлозі. Її дихання уривалося. Її світ — зруйнувався в одну мить.

— Андрію… — ледве вимовила.

Він глянув на неї, наче на зайву, потім схопив за руку й потягнув до ванної.

— Сиди тут, — холодно сказав. — Зараз вернусь і поговоримо.

Вона стояла, слухала крізь двері, як він лагідно проводжає ту дівчину, як сміється. Її руки тремтіли, пальці торкалися живота — маленького життя всередині.

Вона шепотіла:

— Ти ж казав, що любиш… Просив вибачення, хотів бути разом…

Двері грюкнули. Він повернувся. Його очі були сповнені люті, не каяття.

— Ти що, з розуму зійшла? — крикнув. — Прийшла без дзвінка, влізла без дозволу! Зіпсувала мені все!

— Я… хотіла сказати… — Настя простягнула руку, але він відмахнувся.

— Замовкни! — крикнув він.

Перший удар — різкий, по щоці.

Другий — сильніший.

— Андрію… я… вагітна… — тихо прошепотіла.

Його лице спалахнуло від злості.

— Що? Знову?! — він підійшов ближче, а вона відступила. — Ти спеціально, щоб прив’язати мене до себе?!

Вона спробувала щось сказати, але він знову ударив і збив слова.

Потім ще і ще… Кров потекла з губ, в очах потемніло, і світ почав тонути в шумі власного серця.

Коли вона впала, він крикнув:

— Сама винна! Я не хотів цього!

Вона чула крики, але не могла відкрити очі. Темрява забрала її.

Вона прокинулась у лікарні. Навколо — запах медикаментів і тиша. Поруч сиділа мама, тримала її за руку. Її очі — втомлені, заплакані.

— Мамо, — вона тихо прошепотіла і поклала руку на живіт. — Що з дитиною?

— Доню… дитину не врятували, — прошепотіла.

Настя відчула, як світ знову зупинився вона кричала без звуку, ковтала сльози, ридала до болю, потім — темрява, мов би день і ніч злилися в один нескінченний біль. Вона перестала виходити з дому, не хотіла бачити людей.