Розділ 27. Той хто не мав зʼявитися

Сонце палило нестерпно. Повітря було густе, гаряче — таке, що важко дихати, але Настя не відчувала спеки вона стояла біля труни, бліда, мов сама смерть. Чорна сукня липла до тіла, волосся вибивалось з-під чорної пов’язки, очі опухли й почервоніли від безсонних ночей. Навколо люди шепотілись, хтось плакав, хтось мовчки тримав у руках квіти.

Біля неї стояла Марина — тримала за руку, аби Настя не зомліла. Священник читав молитву, а десь далеко ластівки кружляли над двором, наче небо не знало, що сьогодні сталося щось непоправне.

Настя дивилася на маму — на ту, що ще два місяці назад усміхалась, питала, як у неї справи, говорила, що любить.

«Мамо, чому ти пішла? Чому без мене?..» — думала вона, не помічаючи, що губи повторюють ці слова пошепки.

— Прощавай, сестро… — тітка Валя тихо схлипувала поруч.

Коли труну закривали, Настя зробила крок уперед, її голос тремтів:

— Зачекайте… дайте ще хвилину… — вона торкнулася холодної руки матері. — Я тебе ніколи не забуду і буду любити вічно, обіцяю.

Кришка зачинилася. Глухий стукіт дерева об дерево пройшов через усе тіло Насті, мов удар її ніби відірвали від частини самої себе.

Коли труну опускали в землю, спітнілі долоні Насті стискали квіти так сильно, що зламалися стебла. Вона впала на коліна, не стримуючи крик — розпачливий, з глибини душі:

— Мамо, не залишай мене!

Марина схопила її за плечі, намагаючись підняти.

— Настю, будь ласка… — прошепотіла. — Вона зараз з тобою. Просто не тут.

— Чому… чому вона?.. — повторювала крізь сльози.

Марина лише гладила її по спині, сама стримуючи плач. Ніхто не рухався — навіть вітер стих.

Після кладовища всі рушили в кафе — невелике, біля річки, з відкритими вікнами. На столах стояли білі троянди, пахло свіжим хлібом і свічками. Настя сиділа, втупившись у чашку чаю, яка вже давно охолола. Світ навколо розпливався. Вона чула голоси, але не розуміла слів.

Марина тихо гладила її по руці:

— Поїж трохи, будь ласка.

— Не хочу. — Голос Насті зривався. — Не можу.

— Твоя мама хотіла б, щоб ти жила, чуєш? — сказала Марина майже шепотом.

Та Настя не відповіла вона дивилася у вікно, де діти гралися біля річки. Їй було дивно, що життя не зупинилося і саме тоді, коли вона вже майже не відчувала реальності, у дверях пролунав дзвінок.

Всі обернулися. На порозі стояв Андрій.

Високий, засмаглий, у темній сорочці на обличчі — невимушена суміш жалю й удаваного співчуття.

Марина одразу насторожилася.

Настя відчула, як серце опустилось кудись униз.

— Що ти тут робиш? — тихо спитала вона, не вірячи, що це він.

— Дізнався… про твою маму. Прийшов висловити співчуття, — сказав він спокійно, дивлячись просто в її очі.

У кафе стало тихо.

Хтось кашлянув, хтось відвернувся — усі відчули, що в повітрі запахло бурею…

— Ти не мав права приходити, — Настя стиснула кулаки. — Після того, що зробив твій батько і ти…

— Настю, я просто хотів… — він не встиг договорити, як із сусіднього столу озвалася знайома жінка.

— Це той хлопець, що приходив до твоєї мами перед тим, як їй стало зле, — сказала тітка Катя, стискаючи серветку в руках. — Я тепер точно впевнена.

Настя ніби скам’яніла.

В її очах блиснув страх, біль і лють одночасно.

— Ти… приходив до неї? — прошепотіла вона. — Навіщо?

Андрій стояв блідий, губи ледь тремтіли.

— Хотів поговорити. Хотів, попросити вибачення.

— І ти її вбив своїм вибаченням! — крикнула вона, сльози бризнули з очей. — Після того, що твій батько зробив, після того, що я втратила батька — ти прийшов і добив її, відкрив старі рани — і її серце не витримало!

Сльози котилися по її обличчю, гарячі, нестримні.

Андрій стояв, опустивши голову.

— Я кохав тебе, Настю, — сказав тихо. — І, мабуть, досі кохаю…

Вона схопила склянку, але Марина вчасно забрала її руку.

— Іди, — сказала Марина твердо, глянувши на Андрія. — Зараз же.

Він стояв ще мить, мов хотів щось сказати, але потім опустив очі.

— Пробач, Настю. Я не хотів… — і вийшов.

Двері зачинилися, а разом із ними — останні сили Насті.

Вона впала в Маринині обійми й розплакалася, не в силі стримати той біль, що рвав зсередини.

Тітка Валя важко зітхнула:

— Боже, як багато горя на одну дитину…

Марина мовчки притиснула Настю до себе, шепочучи:

— Ти не одна. Я з тобою. Ми пройдемо це, чуєш?

Настя заплющила очі.

У голові лунав лише мамин голос, тихий, ніжний, який колись говорив:

«Доню, не тримай у серці біль — інакше він тебе зламає».

Але цього разу вона не знала, як його відпустити.