Розділ 26. Востаннє поруч

Автобус підʼїхав до зупинки, колеса повільно зупинилися, і Настя відчула, як у грудях похололо. Вона дивилася у вікно — знайомі вулиці, ті самі будинки, подвір’я, лавочка, на якій колись чекала маму після роботи, але тепер усе це здавалося сірим і чужим. Навіть повітря було інше — важке, мов застигле в скорботі. Марина торкнула її за руку.

— Ми приїхали, Настю…

Дівчина лише кивнула. Слова застрягли десь у горлі.

Вона повільно вийшла з автобуса, і кожен крок віддавався у грудях болем. Біля під’їзду стояла тітка Валя — заплакана, змучена, але з тією самою доброю посмішкою, яку Настя пам’ятала ще з дитинства.

— Доню, тримайся… — тихо сказала вона й обійняла Настю так, ніби хотіла передати частинку тепла, якого тій зараз так бракувало.

— Пішли, я проведу тебе до неї.

Квартира зустріла їх тишею. Здавалося, стіни вдихали чужий біль у кімнаті пахло воском, ладаном і квітами, посередині стояла труна і мама — така спокійна, така світла, ніби просто заснула після важкого дня.

Настя не повірила спочатку. Серце стислося, і вона раптом відчула, що не може дихати.

Вона опустилася навколішки, торкнулася холодної руки матері й заплакала так, як ще ніколи в житті.

— Мамо… чому ти так рано мене лишила? — шепотіла вона крізь сльози. — Я ж тільки почала все спочатку… Я хотіла, щоб ти побачила, як я вчуся, як живу… Чому ти не дочекалася мене?

Марина стояла біля дверей, ковтаючи сльози, не знаючи, як заспокоїти подругу. Сльози текли без зупину. Настя нахилилася нижче, торкнулася чола мами, і цей холод пробив її до кісток.

Настя підняла голову й запитала:

— Тітко Валю… Що сталося? З нею ж усе було добре, я ж з нею кожного дня розмовляла…

— Доню, — зітхнула сусідка, витираючи очі. — У мами було слабке серце, але… ще кажуть, приходив якийсь хлопець.

— Який хлопець? — Настя здригнулася.

— Ніхто його з сусідів не знає. Гарно одягнений, молодий. Був у неї зранку, говорили довго, а в вечері знайшли непритомною. Лікарі казали — серце не витримало…

Настя застигла її серце стислося ще дужче.

“Хлопець? Може, Артем? Але навіщо? Як він міг… звідки знав, де вона живе?..”

У голові крутилося сотні запитань, але жодна відповідь не з’являлася.

Тітка Валя продовжила, опускаючи очі:

— Я піду готуватися до похорону. Дочка моя з сином усе вже організували не переживай, усе буде як треба.

— Я поверну гроші, — сказала Настя майже автоматично.

— Не треба, Настю. Твоя мама була мені як сестра, — тітка поклала руку їй на плече. — Мої діти виросли з тобою це — найменше, що ми можемо зробити.

Вона витерла очі й додала:

— Батюшка прийде сьогодні ввечері , похорон завтра о шістнадцятій, у кафе на поминки о сімнадцятій тридцять.

Настя лише кивнула.

Коли тітка пішла, у квартирі стало ще тихіше. Марина сіла поруч, обійняла Настю.

— Я з тобою, чуєш? Все зробимо разом, але ти тримайся, добре?

Настя мовчки встала, відкрила шафу й дістала чорну сукню, у якій колись була на похороні батька. Торкнулася тканини, і серце обірвалося.

— Я не думала, що так скоро знов одягну це…

Вона одяглася, пов’язала чорну стрічку на голову, глянула у дзеркало й ледь впізнала себе.

Обличчя — бліде, очі червоні, губи тремтять і тоді пам’ять різко відкинула її у минуле.

Рік тому.

Андрій знову кричав. Його обличчя перекосилося від злості, а вона стояла посеред кімнати в сльозах.

— Ти мене просто не чуєш, Настю! — вигукнув він. — Я вже втомився від твоїх істерик!

— Це не істерики, — плакала вона. — Ти постійно мене принижуєш!

— Ти вічно все псуєш, Настю! — кинув він. — Може, тебе треба навчити слухатися?

Вона тоді тремтіла від страху, а батько, який прийшов навідати доньку почув крик, увірвався в квартиру.

— Що ти робиш із моєю донькою?! — закричав він, ставши між ними.

І саме тоді в дверях з’явився батько Андрія.

Він злякався, що хтось може зачепити сина, і в запалі крикнув:

— Відійди від нього! — та різко штовхнув Настиного батька.

Той не втримався, відступив на крок назад і впав, ударившись потилицею об край столу. Все сталося в одну мить.

Крик Насті, перелякані очі Андрія, кров, яка розтікалася підлозі.

Потім — лікарі, поліція, сльози.

Суд. І вирок: самооборона. Батькові Андрія дали лише два роки умовно. Настя тоді втратила не тільки тата — вона втратила віру у справедливість. Від спогадів її вирвав дзвінок у двері.

Настя витерла очі, глибоко вдихнула і пішла відчиняти. На порозі стояв батюшка — сивий, із лагідним поглядом.

— Доброго дня, доню — сказав він. — Ходімо, помолимося за упокій душі мами і проведемо її в останній путь. Він увійшов у квартиру, і вже за кілька хвилин почали приходити люди: сусіди, знайомі, колеги мами. Кімната наповнилася шепотом, тихими сльозами, запахом свічок і хризантем.

Настя стояла біля мами, стискаючи в руках хустинку, і все ще не могла повірити, що це — правда.

— Як же мені тепер без тебе, мамо… — прошепотіла вона.

А Марина стояла поруч, мовчки, і лише міцніше тримала Настю за руку.

Після панахиди, коли всі розійшлися, Настя вийшла на балкон. Вечір був тихий, небо розфарбоване у фіолетово-золоті відтінки.

Вітер лагідно гойдав гілки дерев, і їй на мить здалося, що чує мамин голос.

— Все буде добре, доню…

Вона приклала руку до грудей і прошепотіла:

— Я зроблю все, як ти хотіла, мамо. Обіцяю.