Розділ 25. Дзвінок, що змінив усе

Поки вони стояли й дивилися на червоне Porsche Артема, Настя відчула легку тривогу в грудях — якесь передчуття її погляд ковзнув по машині, але всередині щось стискалося, наче серце знало, що зараз усе зміниться.

Телефон у кишені задзвонив на екрані — сусідка з Борисполя, тітка Валя.

— Дивно… — Настя трохи нахмурила брови. — Чому вона дзвонить зараз?

Вона підняла слухавку.

— Алло, тітко Валю, добрий вечір…

На тому кінці лінії кілька секунд панувала тиша, потім — надломлений голос, що здався старшим і втомленішим, ніж зазвичай:

— Настю… дитинко… тримайся, будь ласка… мама… мама твоя померла…Прийми мої співчуття…

Настя застигла.

У голові — порожнеча.

В повітрі зависли слова, що не вкладалися в реальність.

«Мама померла…» — вони відлунювали в голові, зливаючись у шум, у дзвін, у тремтіння рук і тільки короткі гудки з телефону …

Телефон вислизнув і впав на землю. Настя стояла, мов укопана. Світ ніби завмер усе довкола — люди, шум ТРЦ, машини — стало далеким, ніби вона дивилася на це крізь воду.

Марина, побачивши це, відразу нахилилася:

— Настю, що сталося? Хто дзвонив? Настю, ти мене чуєш?

Але Настя не реагувала. Вона просто стояла, мов кам’яна.

Вона мовчала її губи трохи тремтіли, очі застигли в одній точці. І раптом по щоках почали текти сльози — беззвучні, гарячі, нескінченні.

Марина схопила її за плечі, розвернула до себе.

— Настю, говори! Що трапилось?!

Губи в Насті  ледь ворухнулися, беззвучно, ніби вона не могла змусити себе сказати це вголос.

І лише через мить, зриваючись на шепіт, вона вимовила:

— Мама…

— Що мама? — не зрозуміла Марина, схопивши її сильніше.

— Мама… померла… — сказала Настя, і її голос зламався.

Марина злякано відступила на півкроку, ніби намагалася усвідомити почуте, а потім обійняла подругу так сильно, як могла.

— Господи, Настю… я не вірю…

Настя заплакала — спочатку тихо, ледве чутно, а потім з кожною секундою усе голосніше. Сльози котилися рікою, мокрі пасма прилипали до щік, губи тремтіли.

— Я ж вчора їй дзвонила, — схлипувала вона. — Вона сміялася… казала, що посадила квіти біля вікна, що хоче приїхати до мене в Київ… Як так?..

Марина тримала її, поки Настя не осіла просто на бордюр біля дороги. Люди проходили повз, дивилися, але вони їх не помічали. Світ ніби перестав існувати.

— Я поїду додому… — прошепотіла Настя крізь сльози. — Спочатку в квартиру… потім у Бориспіль…

— Настю, може завтра… ти ж уся в шоці, — тихо сказала Марина, але Настя вже не слухала.

— Я не можу чекати. Я повинна бути там. Я повинна її бачити…

Марина мовчала. І тільки тоді, коли Настя підвелася й витерла сльози, обличчя її стало блідим і порожнім.

— А Артем? — несміливо спитала вона.

Настя сумно всміхнулася:

— Знаєш , це вже втретє доля його посилає… Якщо треба — буде й четвертий. А зараз… не час.

Вона викликала таксі, коли машина під’їхала, Настя ще раз озирнулася на червоне Porsche її серце боляче стиснулося.

— Мабуть, колись ми ще зустрінемось… — прошепотіла вона.

Дорога до квартири була мовчазною. Марина сиділа поруч, тримаючи її за руку, але Настя дивилася у вікно, не кліпаючи. Вулиці пропливали повз, як кадри зі старого фільму — розмиті, беззвучні.

Коли вони зайшли в квартиру, Настя нарешті не витримала. Сльози хлинули знову.

— Її більше немає… Я навіть не попрощалася… — і тут Настю ще сильніше прорвало — вона заплакала, впавши на коліна прям в коридорі.

Марина притиснула її до себе, посадила на диван, принесла води й дала заспокійливе.

— Настю, треба дихати, чуєш? Повільно. Все буде добре, я поруч.

Після кількох ковтків Настя трохи стихла. Очі були червоні, втомлені, погляд — порожній.

— Настю тобі завтра на роботу, напиши колегам, що не зможеш вийти.— прошепотіла Марина.

Настя потягнулася до телефону, але руки тремтіли, і він впав на підлогу.

— Давай, я сама напишу, — сказала Марина й узяла його.

Вона відкрила чат з колегами з кавʼярні й надрукувала:

«Колеги, у мене померла мама. Їду в Бориспіль. Можете підмінити. Не знаю, коли зможу повернутися».

Відповіді прийшли майже одразу.

«Тримайся 🙏»

«Ми з тобою.»

«Якщо треба — допоможемо.»

«Співчуваю.»

А потім — повідомлення від Діми, власника кавʼярні :

«Їдь, не переживай. Ми тебе чекаємо, під страхуємо, якщо треба гроші або допомога — не соромся, пиши.»

Марина тим часом замовила два квитки до Борисполя.

Вона подзвонила в лікарню, пояснила, що померла тітка, і попросила відпустку на два тижні.

На диво, начальниця поставилась по-людськи — сказала:

— Їдь, дитино. Сім’я — найголовніше, — почула вона у відповідь.

Настя сиділа біля вікна, стискаючи в руках кулон і мамине фото, яке лежало в гаманці. Дивилася на знайоме обличчя — усміхнене, добре, спокійне.

— Чому ти не почекала мене, мамо?..

Її голос розтанув у тиші.

Вранці вони сіли в автобус. Марина сиділа поруч, мовчки тримаючи Настю за руку.

Дорога здавалась нескінченною за вікном пропливали поля, дерева, міста, але Настя не бачила нічого. Вона згадувала кожну дрібницю: мамин сміх, запах пиріжків, як вони разом пили чай на кухні, як мама гладила її по волоссю перед сном… Думала:

Чому саме моя мама? Чому так несправедливо?

«Я не сказала, що люблю тебе…» — подумала Настя, і нова хвиля сліз залила обличчя.

Вона відчула, як усе життя в одну мить розділилося на до і після.